Сергій Андріївський народився в 1847 році в селі Олександрівка Катеринославської губернії (нині місто Олександрівськ Луганської області України) в дворянській сім'ї. У нього був брат-близнюк Михайло. Сергій закінчив гімназію із золотою медаллю. У 1865 році брати разом вступили до Харківського університету. Сергій на юридичне відділення, а Михайло на математичне. У 1869 році Сергій Андріївський закінчив курс і вступив на службу по судовому відомству.
Михайло в 24 роки став доктором «чистої» математики і професором Варшавського університету. написав і видав кілька оригінальних робіт. Він був талановитим математиком, але його таланту не судилося розкритися в повній мірі - у віці 32 років брат Сергія помер.
Андріївський - юрист
В молодості Сергій Андріївський зійшовся з Анатолієм Федоровичем Коні. майбутнім знаменитим юристом, в 1869-70 роках працював під його безпосереднім керівництвом. Коні став для Андріївського на все життя дороговказною зіркою. В цей же час Андріївський одружився на дочці провінційного відставного капітана, неабияк зіпсувавши свої відносини з сім'єю цим нерівним шлюбом.
Після довгих поневірянь, через рік по здачі випускного іспиту, отримав, нарешті, місце, за рекомендацією Коні, який в той час був уже переведений в Петербург. Його депеша про те, що я «призначений», застала мене в одному з блукацької притулків. Серце моє тріпотіло від свідомості якогось великого виграшу в моєму житті. Я поїхав в Петербург, куди ще задовго перед тим переселилося сімейство моєї нареченої, і одружився. Моїм боярином був Коні.
У 1878 році. перебуваючи товаришем прокурора Санкт-Петербурзького окружного суду, відмовився виступити обвинувачем у справі Віри Засулич. Справа була явно політичним, присяжні виправдали Засулич, на прокурорів Андріївського і Жуковського почалося цькування в пресі ( «Гарні прокурори» - писав, зокрема, державний секретар Е. А. Перетц), обидва вони були вигнані з прокуратури. Коні написав Андріївському лист, повне розради і дружньої підтримки:
Милий Сергій Аркадійович, чи не сумуйте і не падайте духом. Я твердо переконаний, що Ваше положення скоро визначиться і буде блискуче. Воно Вам дасть свободу і забезпечення - дасть Вам відсутність свідомості образливою підпорядкованості всяким нікчемним особистостям. Я навіть радий за Вас, що доля вчасно виштовхує Вас на дорогу вільної професії. Навіщо вона не зробила цього з мною 10 років тому?
Незабаром, записавшись в число присяжних повірених Санкт-Петербурзької судовий палати, Андріївський швидко склав собі репутацію одного з найблискучіших кримінальних захисників. Надзвичайно витончений оратор, Андріївський завжди давав тонкі психологічні портрети своїх клієнтів і намагався впливати на почуття присяжних засідателів. Художньо оброблені мови Андріївського належать до найбільш видатних зразків російського судового красномовства. «Захисні промови» Андріївського витримали 3 видання (перше СПб. 1891).
Давно відомо, що ораторами «не народжуються, а стають», тобто що зовнішні якості мови кожен може придбати. Отже, найважливіше лише те, щоб у майбутнього оратора була перш за все голова, вміє висловити щось значне. Публіка ж до сих пір цього не розуміє. Більшість думає, що якщо людина здатна говорити без запинки, то значить, він оратор. І ось чому бюлетенів змішують з ораторами. Це один з найбільших абсурдів. Від балакучості варто було б так само лікуватися, як від заїкання. Мимовільне виверження слів так само згубно, як і мимовільна їх затримка. Оратором може бути названий лише той, хто досягне повного поєднання плавності мови з доцільністю кожного вимовленого слова. Але в досконалому вигляді таке поєднання рішуче нікому не дається від природи. Потрібно працювати над собою, потрібно підкорювати собі мову, дисциплінувати його. Найбільші оратори давнини, Демосфен і Цицерон. ніколи не покладалися на імпровізацію і писали заздалегідь свої промови від слова до слова. Крім того, вони довго виробляли свій склад старанним вивченням поетів. Бо справжня поезія є перш за все точність і милозвучність мови, а отже, вона містить два істотних якості, необхідних оратору, як повітря для дихання.
Андріївський - поет
Літературну діяльність Андріївський почав для поета дуже пізно - в 30 років і до того ж абсолютно випадково, зацікавившись одним віршем Мюссе. яке йому захотілося передати в російській перекладі. До тих пір він не написав жодного вірша. Це пояснюється тим, що пора юності поета, за його автобіографічному заявою, збіглася «з розпалом Писаревського впливу», яке його «надовго відкинуло від колишніх літературних кумирів». Почавши з перекладів, Андріївський незабаром перейшов до оригінальних віршів, які поміщав переважно в «Віснику Європи».
У 1886 році він видав збірку своїх віршів, до складу якого входять 3 поеми ( «На ранку днів», «Морок», «Заручини») і, поряд з оригінальними віршами, ряд перекладів з Мюссе. Бодлера. Едгара По і ін. Від ідей недавнього шанувальника Писарєва в цьому збірнику немає вже жодного сліду. Епіграф його взято з Едгара По: «Краса - єдино законна область поезії; меланхолія - найбільш законне з поетичних настроїв ». Вся збірка є суворе втілення цього девізу. У ньому немає жодного вірша з громадською підкладки; поет прямо зізнається, що громадські інстинкти в ньому завмерли: «в моїх грудях, великий і грішній, про злобі дня турботи немає». Поет з гіркотою відноситься до своїх колишніх поглядів, в яких не бачить нічого будівничі.
Але новий настрій не дало йому бадьорості. Втома красною ниткою проходить через всі його твори, ліричні по перевазі. Передчасним старчеством душевним проникнуть цілий ряд дрібних віршів Андріївського, в яких описується, як він «скам'янів», як «з грудьми холодної» згадує про минуле, як його «дні старості безбарвно срібляться», як, «млявий і хворий», він вступив « в тумани осені дощової »і т. п.
Втомою ж повна найбільш видатна п'єса збірки: «Морок». Тут поет дає повну волю своєму відчаю:
З довгих, довгих спостережень
Я виніс сумний урок,
Що немає завидних призначень
І немає привабливих доріг.
В душі - пустеля, в серці холод,
І нині нудно, як вчора,
І думки тисне мені хандра,
Великовагова, як молот.
Щоб знайти вихід з душевної мороку, поет звертається до свого генія, який викликає ряд картин колись пережитих поетом вражень:
Тіні туманні, звуки неясні,
Образи минулого вічно-прекрасні,
Вічно приховані імлою віддалення,
Встаньте з мороку в променях поновлення!
Встаньте без гіркоти, світло-ошатні,
В життєвому вигляді, серцю зрозумілі,
Душу поставлю силою цілющою,
Рухайтеся, образи, ланцюгом чарівною!
Але нічого, крім гіркоти, не виносить поет з того огляду мерців, і як і раніше у нього «в душі темно і нудно, і серце до минулого беззвучно, а до життя холодно, як сталь!»
Душевна втома поета так велика, що і для переказів і перекладень він обирає майже виключно сюжети, які підходять до тужливого настрою його: «Досить» Тургенєва. найбільш пройняті спліном і безнадійного суму вірші По і Бодлера. «Розбиту вазу» Сюллі. з її натяками на розбите серце і т. д.
Така відсутність душевної бадьорості не могло служити джерелом творчої продуктивності, і протягом 20 років витончені, хоча і не чужі вишуканості і удаваною елегантно, вірші Андріївського з'являються у пресі вкрай рідко. У 1898 році вийшло 2-е изд. його збірки (зібрані в окремому виданні під назвою «Літературні Читання», СПб. 1891 рік, 3-е видання, «Літературні Нариси», СПб. 1902 рік).
Андріївський - критик
С. А. Андріївський. 1900-і роки.
З альбому В. В. Уманова-КАПЛУНОВСЬКА
Майже відмовившись від поетичної діяльності, Андріївський з кінця 1880-х років, рідко, але помітно і цікаво, виступав з невеликими, дуже витонченими і змістовними критичними етюдами і літературними портретами. Сильною стороною етюдів Андріївського є те, що вони написані не тільки «з приводу», як це часто бувало в російській критиці того часу, але дійсно ставлять за мету перш за все окреслити духовне обличчя розглядуваної письменника. І Андріївському часто вдається таке завдання, коли йде про письменника, в більшій чи меншій мірі душевно-співзвучному критику-поету.
Так, Андріївському належить честь зворотного проштовхування на високе місце майже забутого Баратинського. хоча при цьому критик впадає в абсолютно неправильну полеміку проти Бєлінського. нібито применшуючи значення Баратинського. Дуже цікаві етюди про Тургенєва і Лермонтова. Серйозною заслугою свого часу (1888) був етюд про «Братах Карамазових». Це одне з перших проявів того нового розуміння Достоєвського. яке в 1890-х роках змінили колишнє, в загальному досить елементарне тлумачення складного творчості цього генія. Цілком залишитися в межах безпосереднього тлумачення розглянутого письменника Андріївському, однак, не вдається. Занадто для цього він сповнений ворожнечі до колись захопившої його Писарівщині і взагалі до публіцистичним прагненням російської літературної думки.
Часто-густо тлумачення Андріївського приймає полемічно-односторонній напрямок. Так, Тургенєв для нього тільки «замислений поет земного існування», і саме тому, що він «поет», Андріївський надає основне значення при оцінці Тургенєва, в творчості якого, нібито, «переважна завдання - пошуки" краси "». У Лермонтова він бачить тільки «" гордого людини ", засмученого своїм божественним походженням», вкотре почувши «звуки небес», вже не міг мати інтересу до «нудним пісням землі». Тому він вважає «фальшю» будь-яке бажання пов'язати Лермонтова з умовами його часу і навіть в «Думі» бачить «докір, який можна надалі до закінчення світу повторювати кожному поколінню».
Андріївський і поет, і критик - «для небагатьох». - Пор. Арсеньєв. «Критичні етюди», т. II, і ст. про судові промовах Андріївського в «Віснику Європи» за 1891 рік, № 6; Венгеров. «Критико-біографічний словник», т. I .; «Твори Бєлінського» під редакцією Венгерова, т. VII, примітки, стор. 626-637; Михайлівський. «Твори». С. Венгеров.