Цю тему рідко обговорюють, але лікарі теж вмирають. І вони помирають не так, як інші люди. Вражаюче, наскільки рідко лікарі звертаються за медичною допомогою, коли справа наближається до кінця. Лікарі борються зі смертю, коли справа йде про їх пацієнтах, але дуже спокійно ставляться до власної смерті. Вони точно знають, що станеться. Вони знають, які варіанти у них є. Вони можуть собі дозволити будь-який вид лікування. Але вони йдуть тихо.
йдемо тихо
- Багато років тому, Чарлі, шановний лікар-ортопед і мій наставник, виявив у себе в животі якусь грудку. Йому зробили діагностичну операцію. Підтвердився рак підшлункової залози.
Діагностику проводив один з кращих хірургів країни. Він запропонував Чарлі лікування і операцію, яка дозволяла потроїти термін життя з таким діагнозом, хоча якість життя при цьому було б низьким.
Чарлі ця пропозиція не зацікавила. Він виписався з лікарні на наступний день, закрив свою лікарську практику і більше жодного разу не прийшов до шпиталю. Замість цього він присвятив все своє час, що залишився сім'ї. Його самопочуття було гарним, наскільки це можливо при діагнозі рак. Чарлі нелікувався хіміотерапією, ні радіацією. Через кілька місяців він помер удома.
Природно, лікарі не хочуть вмирати.
Природно, лікарі не хочуть вмирати. Вони хочуть жити. Але вони досить знають про сучасну медицину, щоб розуміти межі можливостей. Вони також досить знають про смерть, щоб розуміти, чого найбільше бояться люди - смерті в муках і в самоті. Лікарі говорять про це зі своїми сім'ями. Лікарі хочуть бути впевнені, що коли прийде їхній час, ніхто не буде героїчно рятувати їх від смерті, ламаючи ребра в спробі пожвавити непрямим масажем серця (а це саме те, що відбувається, коли масаж роблять правильно).
Практично всі медпрацівники хоча б раз були свідками «марного лікування», коли не було ніякої ймовірності, що смертельно хворому пацієнту стане краще від самих останніх досягнень медицини. Але пацієнтові розпорюють живіт, навтиківают в нього трубок, підключають до апаратів і отруюють ліками. Саме це відбувається в реанімації і коштує десятки тисяч доларів на добу. За ці гроші люди купують страждання, які ми не завдамо навіть терористам.
Я збився з рахунку, скільки разів мої колеги говорили мені приблизно таке: "Пообіцяй мені, що якщо ти побачиш мене в такому стані, ти не будеш нічого робити". Вони кажуть це на повному серйозі. Деякі медики носять кулони з написом "Не відкачувати", щоб лікарі не робили їм непрямий масаж серця. Я навіть бачив одну людину, який зробив собі таке татуювання.
Лікувати людей, завдаючи їм страждань, болісно. Лікарів навчаються не показувати свої почуття, але між собою вони обговорюють те, що переживають. "Як люди можуть так катувати своїх рідних?", - питання, яке переслідує багатьох лікарів. Я підозрюю, що вимушене заподіяння страждань пацієнтам за бажанням сімей - одна з причин високого відсотка алкоголізму і депресії серед медпрацівників в порівнянні з іншими професіями. Для мене особисто це була одна з причин, по якій останні десять років я не практикую в стаціонарі.
Доктор, зробіть все
Що трапилося? Чому лікарі прописують лікування, яке вони б ніколи не прописали самі собі? Відповідь, простий або не дуже, - пацієнти, лікарі та система медицини в цілому.
Пацієнту розпорюють живіт, навтиківают в нього трубок і отруюють ліками. Саме це відбувається в реанімації і коштує десятки тисяч доларів на добу. За ці гроші люди купують страждання
Уявіть таку ситуацію: людина втратила свідомість, і його привезли по швидкій в лікарню. Ніхто не передбачав цього сценарію, тому заздалегідь не було обумовлено, що робити в такому випадку. Ця ситуація є типовою. Родичі налякані, приголомшені і плутаються в різноманітних варіантах лікування. Голова йде обертом.
Коли лікарі запитують "Чи хочете ви, щоб ми" зробили все "?", - рідні кажуть "так". І починається пекло. Іноді сім'я насправді хоче "зробити все", але частіше за все рідні просто хочуть, щоб було зроблено все в розумних межах. Проблема полягає в тому, що обивателі часто не знають - що розумно, а що ні. Заплуталися і скорботні, вони можуть і не запитати чи не почути, що говорить лікар. Але лікарі, яким велено "зробити все", будуть робити все, не розмірковуючи, розумно це, чи ні.
Такі ситуації трапляються часто-густо. Справа ускладнюється часом абсолютно нереалістичними очікуваннями про "могутність" лікарів. Багато хто думає, що масаж серця - безпрограшний спосіб реанімації, хоча більшість людей все одно вмирають або ж виживають глибокими інвалідами (якщо уражається мозок).
Я прийняв сотні пацієнтів, яких привозили до мене в лікарню після реанімації штучним масажем серця. Лише один з них, здоровий чоловік зі здоровим серцем, вийшов з лікарні на своїх двох. Якщо пацієнт серйозно хворий, старий, у нього смертельний діагноз, ймовірно хорошого результату реанімації майже не існує, при цьому ймовірність страждань - майже 100%. Брак знань і нереалістичні очікування призводять до поганих рішень про лікування.
Звичайно ж, не тільки родичі пацієнтів винні в ситуації, що склалася. Самі лікарі роблять марне лікування можливим. Проблема полягає в тому, що навіть лікарі, які ненавидять марне лікування, змушені задовольняти бажання пацієнтів та їхніх родичів.
Вимушене заподіяння страждань пацієнтам за бажанням сімей - одна з причин високого відсотка алкоголізму і депресії серед медпрацівників в порівнянні з іншими професіями
Уявіть: родичі привезли літньої людини з несприятливим прогнозом в лікарню, ридають і б'ються в істериці. Вони вперше бачать лікаря, який буде лікувати їх близького. Для них він - таємничий незнайомець. В таких умовах вкрай складно налагодити довірчі відносини. І якщо лікар починає обговорювати питання про реанімацію, люди схильні запідозрити його в небажанні возитися зі складним випадком, економії грошей або свого часу, особливо якщо лікар не радить продовжувати реанімацію.
Якщо рідні пропонували нереалістичні варіанти, я простою мовою доносив до них все негативні наслідки такого лікування. Якщо сім'я все ж наполягала на лікуванні, яке я вважав безглуздим і шкідливим, я пропонував перевести їх у відання іншого лікаря або іншу лікарню.
Лікарі відмовляються немає від лікування, а від переліковування
Чи потрібно мені було бути більш наполегливим, переконуючи родичів не лікувати смертельно хворих пацієнтів? Деякі з випадків, коли я відмовився лікувати пацієнта і передав їх іншим лікарям, до сих пір переслідують мене.
Одна з моїх улюблених пацієнток була юристом зі знаменитого політичного клану. У неї була важка форма діабету і жахливе кровообіг. На нозі - болюча рана. Я намагався зробити все, щоб уникнути госпіталізації та операції, розуміючи, наскільки небезпечні лікарні та хірургічне втручання для неї.
Вона все ж пішла до іншого лікаря, якого я не знав. Той лікар майже не знав історію хвороби цієї жінки, тому він вирішив прооперувати її - шунтировать тробмозние судини на обох ногах. Операція не допомогла відновити кровотік, а післяопераційні рані не гоїлися. На ступнях пішла гангрена, і жінці ампутували обидві ноги. Дві тижні по тому вона померла в знаменитій лікарні, де її полікували.
І лікарі, і пацієнти часто стають жертвами системи, яка заохочує надмірне лікування. Лікарі в деяких випадках отримують плату за кожну процедуру, яку вони роблять, тому вони роблять все, що можна, незважаючи на те, допоможе процедура, або зашкодить, - просто з метою заробити. Набагато частіше все ж лікарі бояться, що сім'я пацієнта подасть в суд, тому роблять все, що просить сім'я, не виказуючи своєї думки рідною пацієнта, щоб не було проблем.
Система може зжерти пацієнта, навіть якщо він заздалегідь підготувався і підписав потрібні папери, де висловив свої переваги про лікування перед смертю. Один з моїх пацієнтів, Джек, хворів протягом багатьох років і пережив 15 серйозних операцій. Йому було 78. Після всіх перипетій Джек абсолютно однозначно заявив мені, що ніколи, ні за яких обставин не хоче опинитися на ШВЛ.
І ось одного разу у Джека стався інсульт. Його доставили в лікарню без свідомості. Дружини не було поруч. Лікарі зробили все можливе, щоб його відкачати, і перевели в реанімацію, де підключили до ШВЛ. Джек боявся цього найбільше в житті! Коли я добрався до лікарні, то обговорив побажання Джека з персоналом та його дружиною. На підставі документів, складених за участю Джека і їм підписаних, я зміг відключити його від апаратури, що підтримує життя. Потім я просто сів і сидів з ним. Через дві години він помер.
Незважаючи на те, що Джек склав всі необхідні документи, він все одно помер не так, як хотів. Система втрутилася. Більш того, як я дізнався пізніше, одна з медсестер накляузнічала на мене за те, що я відключив Джека від апаратів, а значить - скоїв убивство. Але так як Джек заздалегідь прописав всі свої побажання, мені нічого не було.
І все ж загроза поліцейського розслідування вселяє жах в будь-якого лікаря. Мені було б легше залишити Джека в лікарні на апаратурі, що явно суперечило його бажанням. Я б навіть заробив більше грошенят, а страхова компанія «Медікер» отримала б рахунок на додаткові $ 500,000. Не дивно, що лікарі схильні перелечивать.
Але себе лікарі все ж таки не перелечивать. Вони щодня бачать наслідки переліковування. Майже кожна людина може знайти спосіб мирно померти вдома. У нас є безліч можливостей полегшити біль. Хоспісної догляд допомагає смертельно хворим людям провести останні дні життя комфортно і гідно, замість того, щоб страждати від марного лікування.
Вражаюче, що люди, за якими доглядає хоспіс, живуть довше, ніж люди з такими ж хворобами, яких лікують в лікарні. Я був приємно здивований, коли почув по радіо, що відомий журналіст Том Вікер "помер мирно будинку в оточенні родини". Такі випадки, слава Богу, зустрічаються все частіше.
Кілька років тому у мого старшого двоюрідного брата Виступаючи (torch - ліхтар, пальник; Торч народився будинку при світлі пальника) була судома. Як з'ясувалося, у нього був рак легенів з метастазами в мозок. Я поговорив з різними лікарями, і ми дізналися, що при агресивному лікуванні, що означало три-п'ять візитів до лікарні для хіміотерапії, він проживе близько чотирьох місяців. Торч вирішив не лікуватися, переїхав жити до мене і тільки приймав таблетки від набряку мозку.
Наступні вісім місяців ми жили в своє задоволення, прямо як в дитинстві. Вперше в житті з'їздили в Діснейленд. Сиділи вдома, дивилися спортивні передачі і їли те, що я готував. Торч навіть поправився на домашніх харчах. Його не мучили болі, а настрій було бойовим. Одного разу він не прокинувся. Три дні він спав в комі, а потім помер.
Торч ні лікарем, але він знав, що хотів жити, а не існувати. Не всі ми хочемо цього ж? Що стосується мене особисто, то мій лікар сповіщений про моїх побажаннях. Я тихо піду в ніч. Як мій наставник Чарлі. Як мій двоюрідний брат Торч. Як мої колеги лікарі.
