Звичайно, потрібно повідомити. Як вона буде жити в невіданні? Чекати сина в гості, чекати дзвінків? Мучити себе думками, що син забув її, що вона йому не потрібна? А який вантаж на себе візьмуть ті, хто знав і не повідомив? Як будуть жити з цим після смерті цієї матері, коли вже нічого не можна буде виправити? Я взагалі вважаю, що кожен має право на правду, яка стосується їхнього життя, який би болючою і гіркою вона не була.
Завжди кажу, що потрібно обов'язково сказати.
Деякі родичі не говорять, пізніше, після виписки зі стаціонару, бояться, щоб гірше не стало і. як я знаю, завжди отримують докір. Чому відразу не сказали?
У кожного своя правда. Згадайте матерів, які чекають своїх дітей з Афгану. Чечні до сих пор! Адже, яке полегшення настає, коли вони дізналися правду. Неможливо стільки часу перебувати в невіданні.
Є дуже гарний вислів: Є два види ліків, які треба приймати одночасно: Час, який все лікує і робота, яка від всього відволікає.
Звичайно, не гоже батькам ховати своїх дітей. Але правда є правда. Можна було б і не говорити на благо, але занадто багато може бути негативних моментів. Мати мало того, що не зрозуміє, чому син не приїжджає, ще й стане себе погано почувати від того, що можливо їй і так вже пора, а сина перед смертю так і не побачить.
Все таки, думаю, треба сказати. Може для початку психологічно підготувати. Мати повинна проводити сина. Тоді вже й самій йти не страшно.
Я думаю якщо бабуся старенька, щось не стоіт.Зачем її мучити? Я впевнена що вона не переживе цю новость.С іншого боку, як пояснити що син не приїжджає до неї? Якщо вони і раніше мало спілкувалися, то краще сказати що син поїхав на заробітки, буде не скоро.Ложь на спасіння ще ні кому не пошкодила. Якщо бабуся цілком здорова і бадьора, можна припустити що проживе ще десяток років, то сказати потрібно про смерть сина.