Чому мене батьки відвезли в психіатричну лікарню писати не буду і
не хочу. Туди мене возили три рази, але визначений термін відсиділа лише
два.
У психлікарні мене лікар покликала до себе в кабінет, у неї вигляд хворої, очі
вирячені лізуть на лоба, а під ними синці чорні. Як закричала на
мене: "Відповідай, як справа була, тобі голос, понад наказав." Якась
лікар сказала: "Так у неї по очках видно, що вона хвора."
Стояли там коляски інвалідні. На підлозі жінка лежала, яка під себе
ссала, ворушитися не могла. Уколи їй робили без кінця, потім на носилках
забрали. Двері залізні на замку, ключ у лікарів в кишені.
Благала я батьків забрати мене, вони підписали необхідні документи і в цей
день мене відпустили, але це був тільки початок.
Другий раз в дитячу возили психіатричну лікарню. давали мені
таблетки, від яких дуже погано було: тяжко ходити - від них ледве ноги
ворушилися, було відчуття що я впаду. Від однієї таблетки з лягла в
ліжко на кілька днів. Вид після неї був у мене жахливий. рвало від
них чимось жовтим. Пальцем в роті копирсалися-дивилися, випила їх або
немає. Лякали, що будуть зуби розтискати перевіряти, якщо їх буду ховати.
Медсестра орала на мене: "Пий зараз же таблетку." Щоб мене
потримати, зробити укол, зібралися всі лікарі, навіть прибиральник зі шваброю.
Вікна, двері на замку, ключі у медперсоналу.
А ось третій раз був по справжньому страшний! У дорослому психіатричної
лікарні.
Як зазвичай увірвалися в квартиру три здоровенних мужика в білих халатах.
Церемонитися зі мною не стали - відразу схопили за шию і відтягли в
машину. Дуже спритно схопили за шию, видно відразу, що натреновані на
хворих - не перший раз хапають. Це було ввечері, на вулиці вже було
темно.
Відразу як привезли силою вкололи укол. Я від нього відмовлялася. санітар
мене схопив за руку і закричав: "Ти хочеш мене!?" розлютити "Схопив за
шию (напевно це їх улюблений прийом) придавив до ліжка і вкололи психотропну
отруту. Силою волокли в палату ізолятор, де знаходяться важко хворі.
Там двері на замку, на вікнах грати, туалет там же. Тих хто там
прибуває на вулицю і в коридор не пускають. Палата облізла. одяг
драну псіхушечную одягати не захотіла. Тоді санітар з медсестрою силою
роздягли мене до гола, палець викручували, ламали щоб кофту зняти.
Кричали: "Зараз до ліжка прив'яжемо!" А там, я помітила, дуже люблять
прив'язувати. Стару жінку, пам'ятаю привели. Вона говорила, не може тут
залишатися-треба йти додому, у неї багато справ. Села на стілець біля дверей.
Їй говорили: "лягай в ліжко". Чи не лягла. Прив'язали до ліжка. Я пішла в
туалет, щоб не чути несамовиті крики. Наробили уколів багато і
після прив'язки стала дуже ненормальна, марила. Лікарі радісні були,
так раділи, аж пики червоні були від задоволення.
На ранок мені принесли ліки. Запитала, від чого воно, а мені по хамськи
відповіли: "Сама повинна знати, які ліки були тобі призначені!" Чи не
випила. Схопили, на ліжко повалили, затиснули садисти ніс, щоб мені
нічим було дихати і я відкрила рот. Намагалися влити. Сміялися, що дихання
можу на довго затримувати, кричали: "Чого ніжками нас відштовхує?" Чи не
вийшло влити ліки (отруту), тоді силою в кололи укол. після
нього я впала в сон, втратила волю. Увечері ще два шприца і так кололи
10 днів по 2 рази - один укол вранці, два вечорами.
Потім принесли мені батьки мішок з їжею і одягом. На побачення до них не
пустили. Мішок мій лікарі перерили. Руку простягнула до мішка відштовхнули,
сказали: "Не лізь куди не треба!" Їду тільки дали, інше в сховище
закрили. Грати ламала, руки порізала, на них були синці. потім від
уколів в без тями впала. Мова скрутило, тобто не могла. Як можна
є з скрученим мовою, якщо він стоїть у тебе поперек горла ?!
Судомою тіло звело, в ліжку лежала, не могла перевернутися на інший
бік. Пам'ятаю: прокинулася, коли стояла хитаючись і в жопу врізалися два уколи.
Сиділа на ліжку без свідомості втупившись у вікно. Рот мені крутило.
Сунули мені в руку кухоль з питвом, сиділа тримаючи її в руці і дивилася в
одну точку, потім свідомість ненадовго промайнуло, піднесла питво до рота
і впустила. Пам'ятаю, як стояла, хитаючись, закотивши очі до стелі і в рот
сунули якусь таблетку.
Прийшла до мене на побачення мамка, тоді я трохи прийшла до тями. У психлікарні
була спеціальна кімната для побачень, ось тоді я втекла.
Мамка з медсестрою базікали стоячи біля дверей, я була поруч і несподівано у
мене промайнула думка, що двері не замкнені! Розум прояснився, я дуже
швидко, миттєво відкрила двері (вона виявилася справді не
замкненими) і вибігла на вулицю.
Місцевість була незнайома, але я сорентіровалась куди бігти, прямо
добігла до забору і перелізла через нього. Недалеко від забору валявся
п'яниця п'яний як чіп. Дивно: п'яниці валяються прямо під
парканом психушки і їх не не відправляти лікувати! На ногах, що підгинаються
ледве доїхала додому. Вдома мені ніхто радий не був. Крики, крики, плач,
істерика ось те, що мене чекало вдома.
Вранці папка поїхав до психлікарні, забрав речі. Приїхавши звідти, сказав, я
повинна з ним туди їхати, паспорт забрати. Мізки від отрути нічого не
розуміли - не розуміла, що мене обманюють, поїхала. паспорт не
віддали мені і знову закрили в ізоляторі. Продовжили накачування уколамі.30
уколів за десять днів зробили. Пам'ятаю, сиділа за столом ледь жива, їжу
силою в рот пхали медсестра Люда - трохи зуби не зламала. Чай пхали в
рот, та мимо пролила. Орала на мене пару раз.
Відчувала після психушки погано. Занепокоєння залишалося сильне.
Свідомість помутніння. Телевізор не виглядав. Все ніяк не живим,
бездушним. Навіть природа не радувала. Минуло такий стан тільки
через 5 місяців.
На комісії (коли групу по інвалідності ставили) мені сказали: "Не будеш
вживати ліки - зробимо операцію на мозку. "Лікар все
говорила: "поки не розкажеш, що було з тобою з лікарні не випущу"!
Лякала: "не будеш пити ліки крапельницю поставимо. Від тебе батьки
відмовилися. Хвору додому ніхто тебе не забере. У пансіонат відправлять ".
Лікар на ім'я Євгена з дуже зарозумілою фізіономією мене лікувала -
мучила, калічила! Тому що слово лікування неподходіт: препарати від
яких впадаєш в без свідомий стан, тіло крутить судомою,
при цьому вид як у дебіла (стоїш хитаючись закотивши до стелі очі) і навіть
після довго не вживання залишається занепокоєння не можуть бути
ліками.
Коли випускали на волю з психіатричної лікарні - тюрми (це
заклад можна назвати так, тому що там мене позбавили волі) - лікар
Євгенія залякувала: "Наступного разу ми з тобою гратися не будемо -
тепер ми гралися. Будеш у нас перебувати не менше 3 місяців. "
Ще говорила, коли в ізолятор посадили за те, що відмовлялася пити
ліки: "Ми намагаємося тобі потикати. Це ти повинна нас слухатися, що не
ми тебе, я тут головна. "
Мене в ізолятор перевели зі звичайною палати за чергову спробу до
втечі. Тоді я бачила як п'яні санітари з мордами червоними, опухлими
притягли за ноги жінку в трансі від препаратів. Пам'ятаю, медсестра
вдарила по обличчю важко хвору. Ця ж медсестра дуже любила чуть-що
відразу кричати істерично на хворих в ізоляторі. Я у неї попросила дати
зі сховища мій одяг, а вона на мене невідомо чому закричала. живіт
у мене дуже сильно хворів від ліків (отрути). Жахливі болі були в
животі. Цілий день зазвичай тривали. Медсестра в рот таблетку запихали,
пальцем штовхала в зуби, через відмову випити її. І яким не противно
колупатися пальцями в чужому роті. В ізоляторі стіни облуплені, білої
фарбою пофарбовані, тоді як у якогось лікаря кабінет так оброблений,
дошками стіни обшиті (бачила коли двері були відчинені), меблі вся
новенька, квіточки стоять. Лікарі важливі ходять, ключі від усіх дверей у
них в кишені напевно їм дуже приємно дзвякають.
Лікарі робили садистка дії зовсім не відносяться до лікування:
викручування пальця, силою переодягання в лікарняний одяг, силою
запихання їжі, затискання носа, щоб не було чим дихати. хіба можна
лежачи в рот щось лити - можна захлинутися! У психлікарні медперсоналу
більше потрібні м'язи ніж медичні знання. Вони частіше застосовують
фізичну силу, зазвичай до тих хто лікуватися не хоче. психіатри в
лікарні - покидьки, садисти, бузувіри!
Все це відбувалося в лікарні Ново-Вільняского району.
В оповіданні нічого не придумано. Правда, тільки правда, нічого крім
правди.