Як помирають лікарі
«Ніякого героїзму. Я тихо піду в ніч »
Доктор медицини з Південної Каліфорнії розповів, чому багато лікарів носять кулони з написом «Не відкачувати», щоб їм не робили непрямий масаж серця у разі клінічної смерті. А також - чому вони вважають за краще вмирати від раку будинку.
Цю тему рідко обговорюють, але лікарі теж вмирають. І вони помирають не так, як інші люди. Вражаюче не те, як багато лікарі лікуються перед смертю в порівнянні з іншими американцями, а то, наскільки рідко вони звертаються до лікарів, коли справа наближається до кінця. Лікарі борються зі смертю, коли справа йде про їх пацієнтах, при цьому у них самих дуже спокійне ставлення до власної смерті. Вони точно знають що станеться. Вони знають які варіанти у них є. Вони можуть собі дозволити будь-який вид лікування. Але вони йдуть тихо.
Природно, лікарі не хочуть вмирати. Вони хочуть жити. У той же час, вони знають достатньо про сучасній медицині, щоб розуміти межі можливостей науки. Вони так само знають достатньо про смерті, щоб розуміти чого найбільше бояться всі люди - смерть в муках і смерть на самоті. Вони говорять про це зі своїми сім'ями. Лікарі хочуть бути впевнені, що коли прийде їхній час, ніхто не буде героїчно рятувати їх від смерті, ламаючи ребра в спроби оживити їх непрямим масажем серца (а це саме те, що відбувається, коли це роблять правильно).
Практично всі медпрацівники хоча б раз були свідками "марного лікування", коли не було ніякої ймовірності, що смертельно хворому пацієнту стане краще від лікування найостаннішими досягненнями медицини. Пацієнту вспорют живіт, навтикалі в нього трубок, підключать до апаратів і отруять ліками. Саме то відбувається в реанімації і коштує десятки тисяч доларів на добу. За ці гроші люди купують страждання, які ми не завдамо навіть терористам. Я збився з рахунку скільки разів мої колеги говорили мені приблизно таке: "Пообіцяй мені, що якщо ти побачиш мене в такому стані, ти мене вб'єш". Вони кажуть це на повному серйозі. Деякі медики носять кулони з написом "Не відкачувати", щоб лікарі не робили їм непрямий масаж серця. Я навіть бачив одну людину, який зробив собі таке татуювання.
Лікувати людей, завдаючи їм страждань, болісно. Лікарів навчають збирати інформацію не показуючи свої почуття, але між собою вони говорять те, що переживають. "Як люди можуть так катувати своїх рідних?", - питання, яке переслідує багатьох лікарів. Я підозрюю, що вимушене заподіяння страждань пацієнтам за бажанням сімей - одна з причин виского відсотка алкоголізму і депресії серед медпрацівників в порівнянні з іншими професіями. Для мене особисто це була одна з причин, по якій останні десять років я не практикую в стаціонарі.
Що трапилося? Чому лікарі прописують лікування, яке вони б ніколи не прописали самі собі? Відповідь, простий або не дуже - пацієнти, лікарі та система медицини в цілому.
Щоб краще уявити яку роль відіграють самі пацієнти, уявіть собі таку ситуацію. Людина втратив свідомість, і його привезли по швидкій в лікарню. Ніхто не передбачав такого сценарію, тому заздалегідь не було обумовлено що робити в такому випадку. Це дуже розповсюджена ситуацію. Родичі налякані, приголомшені і плутаються в незліченній кількості різноманітних варіантів лікування. Голова йде обертом. Коли лікарі запитують "Чи хочете ви, щоб ми" зробили все "?", - рідні кажуть "так". І починається пекло. Іноді сім'я насправді хоче "зробити все. але найчастіше вони просто хочуть, щоб було зроблено все в розумних межах. Проблема полягає в тому, що обивателі часто не знають що розумно, а що ні. Заплуталися і скорботні вони можуть і не запитати чи не почути, що говорить лікар. А лікарі, яким було велено "зробити все", будуть робити все, розумно це чи ні.
Такі ситуації трапляються СПОШ густо. Ситуація ще більше ускладнюється тим, що у людей є нереалістичні очікування про те, що можуть зробити лікарі. Багато хто думає, що масаж серця - надійний спосіб реанімації, хоча більшість людей все одно вмирають або ж виживають глибокими інвалідами. Я прийняв сотні пацієнтів, яких привозили до мене в лікарню після реанімації штучним масажем серця. Лише один з них, здоровий чоловік зі здоровим серцем, вийшов з лікарні своїми ногами. Якщо пацієнт серйозно хворий, старий, у нього смертельна хвороба, ймовірно хорошого результату реанімації практично не існує, при цьому ймовірність страждань майже 100%. Брак знань і нереалістичні очікування призводять до поганих рішень про лікування.
Звичайно ж, не тільки пацієнти винні в ситуації, що склалася. Лікарі роблять марне лікування можливим. Проблема полягає в тому, що навіть лікарі, які ненавидять марне лікування, змушені задовольняти бажання пацієнтів і їх родстввенніков. Уявіть знову Травмапункти в больнце. Родичі ридають і б'ються в істериці. Вони вперше бачать лікаря. Для них він повний незнайомець. В таких умовах вкрай складно налагодити довірчі відносини між лікарем і рідними пацієнта. Люди схильні запідозрити лікаря в небажанні возитися зі складним випадком, економії грошей або свого часу, особливо, якщо лікар не радить продовжувати реанімацію.
Чи потрібно мені було бути більш наполегливим, переконуючи родстенніков не лікувати смертельного хворих пацієнтів? Деякі з випадків, коли я відмовився лікувати пацієнта і передав їх іншим лікарям, до сих пір переслідують мене. Одна з моїх улюблених пацієнток була юристом зі знаменитого політичного клану. У неї була важка форма діабету і жахливе кровообіг. У неї на нозі з'явилася болюча рана. Я намагався зробити все, щоб уникнути госпіталізації та операції, розуміючи наскільки небезпечні лікарні та хірургічне втручання для такої пацієнтки. Вона все ж пішла до іншого лікаря, якого я не знав. Той лікар майже не знав історію хвороби цієї жінки, тому він вирішив прооперувати її - шунтировать тробмозние судини на обох ногах. Операція не допомогла відновити кровотік, а післяопераційні рані не гоїлися. На ступнях пішла гангрена, і жінці ампутували обидві ноги. Дві тижні по тому вона померла в знаменитій лікарні, де її полікували.
Було б надто Лишко вказати пальцем на пацієнтів і лікарів, коли часто і лікарі, і пацієнти стають жертвами системи, яка поощраяет надмірне лікування. У деяких сумних випадках лікарі просто отримують плату за кожну процедуру, яку вони роблять, тому вони роблять все, що можна, незважаючи на те допоможе це пацієнтові або зашкодить, просто з метою заробити побільше. Набагато частіше все ж, лікарі бояться, що сім'я пацієнта буде їх судити, тому вони роблять все, що просить сім'я, не виказуючи своєї думки рідною пацієнта, щоб не було ніяких проблем.
Навіть якщо людина заздалегідь підготувався і підписав потрібні папери, де висловив свої переваги про лікування перед смертю, система все одно може зжерти пацієнта. Одного з моїх пацієнтів звали Джек. Джеку було 78 років, він хворів протягом багатьох років і пережив 15 серйозних операцій. Після всіх перипетій Джек абсолютно впевнено попередив мене, що ніколи ні за яких обставин він не хоче опинитися на апаратах штучного дихання. І ось, одного разу в суботу, у Джека стався інсульт. Його доставили в лікарню в непритомному стані. Дружини Джека не було з ним. Лікарі зробили все можливе, щоб його відкачати, і перевели в реанімацію, де підключили до апарату штучного дихання. Джек боявся цього найбільше в житті! Коли я добрався до лікарні, я обговорив побажання Джека з персоналом та його дружиною. На підставі моїх документів, складених за участю Джека, я зміг відключити його від апаратури, що підтримує життя. Потім я просто сів і сидів з ним. Через дві години він помер.
Незважаючи на те, що Джек склав всі необхідні документи, він все одно помер не так, як хотів. Система втрутилася. Більш того, як я дізнався пізніше, одна з медсестер накляузнічала на мене за те, що я відключив Джека від апаратів, а значить скоїв убивство. Оскільки Джек заздалегідь прописав всі свої побажання, мені нічого не було. Але все ж загроза поліцейського розслідування вселяє жах в будь-якого лікаря. Мені було б легше залишити Джека в лікарні на апаратурі, що було явно всупереч його бажанню, продовжуючи його життя і страждання ще на кілька тижнів. Я б навіть заробив більше грошенят, а страхова компанія Медікер отримала б рахунок на додаткові $ 500,000. Не дивно, що лікарі схильні перелечивать.
Але себе лікарі все ж таки не перелечивать. Вони щодня бачать наслідки надмірного лікування. Майже що кожна людина може знайти спосіб мирно померти вдома. У нас є безліч можливостей полегшити біль. Хоспісної догляд допомагає смертельно хворим любям провести останні дні життя комфортно і гідно, замість того, щоб страждати від марного лікування. Вражаюче, що люди, за якими доглядає хоспіс, живуть довше, ніж люди з такими ж хворобами, яких лікують в лікарні. Я був пріятяно вражений, коли почув по радіо, що відомий журналіст Том Вікер "помер мирно будинок в оточенні родини". Такі випадки, слава богу, зустрічаються все частіше.
Нескольько років тому у мого старшого двоюрідного брата Виступаючи (torch - ліхтар, пальник; Торч народився будинку при світлі пальника) була судома. Як виявилося згодом, у нього був рак легенів з метастазами в мозок. Я домовився з різними лікарями, і ми дізналися, що при агресивному лікуванні його стану, що означає три-п'ять візитів до лікарні для хіміотерапії, він проживе близько чотирьох місяців. Торч вирішив не лікуватися, переїхав жити до мене і тільки приймав таблетки від набухання мозку.
Наступні вісім місяців ми жили в своє задоволення, прямо як в дитинстві. Вперше в житті з'їздили в Діснейленд. Сиділи вдома, дивилися спортивні передачі і їли те, що я готував. Торч навіть поправився на домашніх харчах, а не лікарняної їжі. Його не мучили болі, а настрій було бойовим. Одного разу він не прокинувся. Три дні він спав як в комі, а потім помер. Вартість медичного догляду протягом восьми місяців - близько 20 доларів. Вартість таблеток, які він приймав.
Торч ні лікарем, але він знав, що хотів жити, а не існувати. Не всі ми хочемо цього ж? Якщо і існує супер-пупер догляд за вмираючими, то це гідна смерть. Що стосується мене особисто, то мій лікар сповіщений про моїх побажаннях. Ніякого героїзму. Я тихо піду в ніч. Як мій наставник Чарлі. Як мій двоюрідний брат Торч. Як мої колеги лікарі.
Ken Murray. MD, is Clinical Assistant Professor of Family Medicine at USC.