На мене найшло дивне, невизначене занепокоєння. Ось, думалося мені, сиджу я глухий і похмурої зимової ночі в старому будинку, серед села, що загубилося в лісах і заметах, в сотнях верст від міського життя, від суспільства, від жіночого сміху, від людської розмови. І починало мені представлятися, що роки і десятки років буде тягнутися цей непогожий вечір, буде тягнутися аж до моєї смерті, і так само буде ревіти за вікнами вітер, так само тьмяно горітиме лампа під убогим зеленим абажуром, так само тривожно ходитиму я взад і вперед по моїй кімнаті, так само буде сидіти біля грубки мовчазний, зосереджений Ярмола - дивне, чуже мені істота, байдуже до всього на світі: і до того, що у нього вдома в родині їсти нічого, і до буяння вітру, і до моєї невизначеною, яка роз'їдає тузі.
Мені раптом нестерпно захотілося порушити це нудне мовчання якимось подобою людського голосу, і я запитав:
- Як ти думаєш, Ярмола, звідки це сьогодні такий вітер?
- Вітер? - відгукнувся Ярмола, ліниво підіймаючи голову. - А панич знати не буде?
- Звичайно, не знаю. Звідки ж мені знати?
- І справді, не знаєте? - пожвавішав раптом Ярмола. - Це я вам скажу, - продовжував він з таємничим відтінком в голосі, - це я вам скажу: чи відьмака народилась, чи відьмак веселощі справляє.
- Відьмака - це чаклунка по-вашому?
- А так, так. чаклунка.
Я жадібно накинувся на Ярмолу. "Хто знає, - думав я, - може бути, зараз же мені вдасться вичавити з нього якусь цікаву історію, пов'язану з чарами, з заритими скарбами, з вовкулаки."
- Ну, а у вас тут, на Поліссі, є відьми? - запитав я.
- Не знаю. Може, є, - відповів Ярмола з колишнім байдужістю і знову нахилився до печі. - Старі люди кажуть, що були колись. Може, і неправда.
Я відразу розчарувався. Характерною рисою Ярмоли була наполеглива небалакучий, і я вже не сподівався домогтися від нього нічого більше про цей цікавий предмет. Але, на мій подив, він раптом заговорив з ледачою недбалістю і нібито звертаючись не до мене, а до гудів грубці:
- Була у нас років п'ять тому така відьма. Тільки її хлопці з села прогнали!
- Куди ж вони її прогнали?
- Куди. Відомо, в ліс. Куди ж іще? І хату її зламали, щоб від того проклятого кубла і трісок не залишилося. А саму її вивели за Вишниці і по шиї.
- За що ж так з нею обійшлися?
- Шкоди від неї багато було, сварилася з усіма, зілля під хати підливала, закрутки в'язала в житі. Один раз просила вона у нашій молодиці злот (п'ятнадцять копійок). Та їй каже: "Ні у мене злота, відчепися". - "Ну, добре, каже, будеш ти пам'ятати, як мені злотого не дала." І що ж ви думаєте, панича: з тих самих пір стало у молодиці дитя хворіти. Боліло, боліло, та й зовсім померло. Ось тоді хлопці відьмак і прогнали, нехай їй очі повилазять.
- Ну, а де ж тепер ця відьмака? - продовжував я цікавитися.
- Відьмака? - повільно перепитав, за своїм звичаєм, Ярмола. - А я знаю?
- Хіба у неї не залишилося в селі якийсь рідні?
- Ні, не залишилося. Так вона чужа була, з кацапок чи з циганок. Я ще маленьким хлопцем був, коли вона прийшла до нас на село. І дівчинка з нею була: дочка або внучка. Обох прогнали.
- А тепер до неї хіба ніхто не ходить: поворожити там або зілля якогось попросити?
- Баби бігають, - зневажливо впустив Ярмола.
- Ага! Значить, все-таки відомо, де вона живе?
- Я не знаю. Кажуть люди, що десь близько бісів Кута вона живе. Знаєте - болото, що за Іріновскій Шляхи. Так ось в цьому болоті вона і сидить, трясьця її матері.
"Відьма живе в якихось десяти верстах від мого будинку. Справжня, жива, поліська відьма!" Ця думка відразу зацікавила і схвилювала мене.
- Послухай, Ярмола, - звернувся я до Полесовщик, - а як би мені з нею познайомитися, з цієї відьмою?
- Тьху! - сплюнув з обуренням Ярмола. - Ось ще добро знайшли.
- Добро чи недобре, а я до неї все одно піду. Як тільки трохи потеплішає, зараз же і відправлюся. Ти мене, звичайно, проводиш?
Ярмолу так вразили останні слова, що він навіть схопився з підлоги.
- Я. - вигукнув він з обуренням. - А й ні за що! Нехай воно там бог відає що, а я не піду.
- Ну ось, дурості, підеш.
- Ні, паничу, не піду. ні за що не піду. Щоб я. - знову вигукнув він, охоплений новим напливом обурення. - Щоб я пішов до Відьмачий кубла? Так нехай мене бог боронить. І вам не раджу, панич.
- Як хочеш. а я все-таки піду. Мені дуже цікаво на ніс подивитися.
- Нічого там немає цікавого, - пробурчав Ярмола, з серцем закриваючи пічну дверку.
Через годину, коли він, уже прибравши самовар і напившись в темних сінях чаю, збирався йти додому, я запитав:
- Як звуть цю відьму?
- Мануйдіха, - відповів Ярмола з грубої похмурістю.
Він хоча і не висловлював ніколи своїх почуттів, але, здається, сильно до мене причепився; прив'язався за нашу загальну пристрасть до полювання, за моє просте звернення, за допомогу, яку я зрідка надавав його вічно голодуючої сім'ї, а головним чином за те, що я один на всьому світі не картав його пияцтвом, чого Ярмола терпіти не міг. Тому моя рішучість познайомитися з відьмою привела його в огидне настрій духу, яке він висловив тільки посиленим сопінням та ще тим, що, вийшовши на ганок, з усієї сили вдарив ногою в бік свою собаку - Рябчика. Рябчик відчайдушно заверещав і відскочив убік, але одразу ж побіг слідом за Ярмолою, не перестаючи скиглити.
Дня через три потепліло. Одного ранку, дуже рано, Ярмола увійшов в мою кімнату і заявив недбало:
- Потрібно рушниці почистити, панич.
- А що? - запитав я, потягуючись під ковдрою.
- Заєць вночі сильно схожий: слідів багато. Може, підемо на Пановко?
Я бачив, що Ярмола не терпиться скоріше піти в ліс, але він приховує це пристрасне бажання мисливця під удаваною байдужістю. Дійсно, в передній вже стояла його одностволка, від якої не пішов ще жоден бекас, незважаючи на те що поблизу дула вона була прикрашена кількома олов'яними латками, покладеними в тих місцях, де іржа і порохові гази проїли залізо.
Ледь увійшовши в ліс, ми одразу ж напали на заячий слід: дві лапки поруч і дві позаду, одна за одною. Заєць вийшов на дорогу, пройшов по ній сажнів двісті і зробив з дороги величезний стрибок в сосновий молодняк.
- Ну, тепер будемо обходити його, - сказав Ярмола. - Як дав стовпа, так тут зараз і ляже. Ви, панич, йдіть. - Він задумався, міркуючи з якихось йому одному відомим прикметами, куди мене направити. -. Ви йдіть до старої корчми. А я його обійду від Замлиння. Як тільки собака його вижене, я буду Гука вам.
І він одразу ж зник, точно пірнув в густу гущавину дрібного чагарнику. Я прислухався. Жоден звук не видав його браконьєрської ходи, жодна гілочка не тріснула під його ногами, взутими в ликові постоли.
Я неквапливо дійшов до старої корчми - нежитловий, розваленої хати, і став на узліссі хвойного лісу, під високою сосною з прямим голим стовбуром. Було так тихо, як тільки буває в лісі зимою в безвітряний день. Навислі на гілках пишні грудки снігу давили їх донизу, надаючи їм чудовий, святковий і холодний вигляд. Час од часу зривалася з вершини тоненька гілочка, і надзвичайно ясно чулося, як вона, падаючи, з легким тріском зачіпала за інші гілки. Сніг рожевів на сонці і синів в тіні. Мною опанувало тихе чарівність цього урочистого, холодного безмовності, і мені здавалося, що я відчуваю, як час повільно і безшумно проходить повз мене.
Раптом далеко, в самій гущавині, пролунав гавкіт Рябчика - характерний гавкіт собаки, що йде за звіром: тоненький, залівчатий і нервовий, майже переходить в вереск. Негайно ж почув я і голос Ярмоли, кричав з жорстокістю слідом собаці: "У - бий! У - бий!", Перший склад - протяжним різким фальцетом, а другий - уривчасто бас нотою (я лише через багато часу довідався, що цей мисливський поліський крик походить від дієслова "вбивати").
Мені здавалося, судячи з напрямку гавкоту, що собака жене вліво від мене, і я мерщій побіг через галявину, щоб перехопити звіра. Але не встиг я зробити й двадцяти кроків, як величезний сірий заєць вискочив з-за пня і, як ніби не поспішаючи, заклавши назад довгі вуха, високими, рідкісними стрибками перебіг через дорогу і зник у молодняку. Слідом за ним стрімко вилетів Рябчик. Побачивши мене, він слабо махнув хвостом, квапливо куснув кілька разів зубами сніг і знову погнав зайця.
Ярмола раптом так само безшумно виринув з хащі.
- Що ж ви, панич, не стали йому на дорозі? - крикнув він і докірливо зацмокав мовою.
- Та далеко було. більше двохсот кроків.
Бачачи моє збентеження, Ярмола пом'якшав.
- Ну нічого. він від нас не піде. Ідіть на Іріновскій шлях, - він зараз туди вийде.
Я пішов у напрямку Іріновскій шляху і вже через хвилини дві почув, що собака знову жене десь недалеко від мене. Охоплений мисливським хвилюванням, я побіг, тримаючи рушницю навпереваги, крізь густий чагарник, ламаючи гілки і не звертаючи уваги на їх жорстокі удари. Я біг так досить довго і вже став задихатися, як раптом гавкіт собаки припинився. Я пішов тихіше. Мені здавалося, що якщо я буду йти все прямо, то неодмінно зустрінуся з Ярмолою на Іріновскій шляху. Але незабаром я переконався, що під час мого бігу, огинаючи кущі та пні і зовсім не думаючи про дорогу, я заблукав. Тоді я почав кричати Ярмола. Він не відгукувався.