Коли я не їм. У мене ніби друге дихання відкривається. І ночами (замість того, щоб бігти до холодильника), я пишу вірші.
весна настає в п'ятницю, літо не приходить ніколи.
я малюю на зап'ястях чорнилом хмари,
на пальцях - листя.
хочу тобі сьогодні наснитися.
ноги тонуть в снігах,
там на небі дізналися про наші гріхи,
руки мерзнуть в рукавичках,
твоя тінь в кожних провулках.
маленькі діти грали в сніжки, ліпили бабу,
потім бігли додому, обіймали маму.
я забула, що була дитиною,
і теж сміялася голосно.
а взагалі, чи було щось до тебе? було ?!
повернути б все втрачене, то, що снігом накрило.
і влітку того року на "Турецькому гамбіті"
в п'ятому ряду сиділи тримаючись за руки.
а метеорологи твердили про метеорит -
кінець світу буде через добу.
нерозумно пам'ятати те, чого не було.
нерозумно любити тих, кому похуй.
як-то довго майбутнє рябіло,
думала, що від бажань охлохну.
чекаю тебе щодня. навіть не тебе,
а хвилю натовпу спогадів,
що неодмінно зіб'є мене.
ти мені ні один, ні.
і зараз всередині мене ненавмисно:
самотність. самотність. самотність.
яка ж я дурна.
буду дивитися кіно. якась "Дюрарара".
якщо подумати, то ми взагалі один одному не підходимо.
Ну так.
йдемо.
дурниця.
я люблю тебе до чортиків, до одуріння,
до мертвих метеликів в животі і огиди
після всіх думок і навіть про запас.
прокляття.
я люблю тебе до сих пір.