Робінзон розмовляє з П'ятницею і повчає його
Дня через два або три після того як п'ятниці оселився в моїй фортеці, мені спало на думку, що, якщо я хочу, щоб він не їв людського м'яса, я повинен привчити його до м'яса тварин.
«Нехай він спробує м'ясо кози», - сказав я собі і вирішив взяти його з собою на полювання.
Рано вранці ми пішли з ним в ліс і, відійшовши дві-три милі від дому, побачили під деревом дику козу з двома козенятами.
Я схопив П'ятницю за руку і зробив йому знак, щоб він не ворухнувся. Потім на великій відстані я прицілився, вистрілив і вбив одного з козенят.
Бідний дикун, не розуміючи, як можна вбити живу істоту, не наближаючись до нього (хоч він і бачив раніше, як я вбив його ворога), був абсолютно приголомшений. Він затремтів, захитався, і мені навіть здалося, що він зараз впаде.
Він не помітив вбитого мною козеня і, уявивши, що я хотів убити його, П'ятницю, почав обмацувати себе, чи не йде де кров. Потім він підняв навіть підлозі своєї куртки, щоб подивитися, чи не поранений він, і, переконавшись, що залишився цілий і неушкоджений, впав переді мною на коліна, обняв мої ноги і довго тлумачив мені про щось на своїй мові.
Речі його були незрозумілі, але легко можна було здогадатися, що він просить мене не вбивати його.
Бажаючи вселити йому, що я не маю наміру завдавати йому зло, я взяв його за руку, засміявся і, вказавши на вбитого козеня, велів йому збігати за ним. П'ятниця виконав моє розпорядження. Поки він розглядав козеняти, намагаючись довідатися, чому ж той виявився убитим, я знову зарядив рушницю. Незабаром після цього я побачив на дереві, на відстані рушничного пострілу від мене, великого птаха, схожу на нашого яструба. Бажаючи пояснити П'ятниці, що таке стрільба з рушниці, я покликав мого дикуна до себе, показав йому пальцем спершу на птицю, потім на рушницю, потім на землю під тим деревом, на якому сиділа птах, як би кажучи: «Ось дивись: зараз я зроблю так, що вона впаде », і слідом за тим вистрілив. Птах впала і виявилася не яструбом, а великим папугою. П'ятниця та на цей раз заціпенів від переляку, незважаючи на всі мої пояснення.
Тут тільки я здогадався, що особливо вражало його, коли я стріляв з рушниці: він досі ще жодного разу не бачив, як я заряджаю рушницю, і, ймовірно, думав, що в цій залізній палиці сидить якась зла чарівна сила, приносить смерть на будь-якій відстані людині, звіру, птаху, взагалі кожній живій істоті, де б воно не знаходилось, поблизу чи далеко. Згодом ще довгий час не міг перемогти в собі здивування, в яке валив його кожен мій постріл.
Мені здається, якщо б я тільки дозволив йому, він став би поклонятися мені і моєму рушниці як богам.
Перший час він не наважувався доторкнутися до рушниці, але зате розмовляв з ним, як з живою істотою, коли думав, що я не чую. При цьому йому здавалося, що рушниця відповідає йому. Згодом він зізнався, що благав рушницю, щоб воно пощадив його.
Коли п'ятницю трохи прийшов до тями, я запропонував йому принести мені вбиту дичину. Він зараз же побіг за нею, але повернувся не відразу, так як йому довелося довго шукати птицю: виявилося, я не вбив її, а тільки поранив, і вона відлетіла досить далеко. Врешті-решт він знайшов її і приніс; я ж скористався його відсутністю, щоб знову зарядити рушницю. Я вважав, що до пори до часу буде краще не відкривати йому, як це робиться.
Я сподівався, що нам попадеться ще якась дичина, але більше нічого не траплялося, і ми повернулися додому.
У той же вечір я зняв шкуру з убитого козеня і ретельно випатрав його; потім розвів багаття і, відрізавши шматок козлятини, зварив його в глиняному горщику. Вийшов дуже хороший м'ясний суп. Скуштувавши цього супу, я запропонував його П'ятниці. Варена їжа йому дуже сподобалася, тільки він здивувався, навіщо я її посолити. Він став показувати мені знаками, що, на його думку, сіль - нудотна, противна їжа. Взявши в рот дрібку солі, він почав спльовувати і зробив вигляд, ніби у нього починається блювота, а потім прополоскав рот водою.
Щоб заперечити йому, я, зі свого боку, поклав в рот шматочок м'яса без солі і почав плювати, показуючи, що мені противно є без солі.
Але п'ятницю вперто стояв на своєму. Мені так і не вдалося привчити його до солі. Лише довгий час по тому він почав приправляти нею свої страви, та й то в дуже малій кількості.
Нагодувавши мого дикуна вареної козлятиною і бульйоном, я вирішив пригостити його на інший день тієї ж козлятиною у вигляді спекотного. Засмажив я її над багаттям, як це нерідко робиться у нас в Англії. З боків багаття встромляють в землю дві жердини, зверху зміцнюють між ними поперечну жердину, вішають на неї шматок м'яса і повертають його над вогнем до тих пір, поки не спечуть.
Уся ця споруда П'ятниці дуже сподобалося. Коли ж він покуштував жаркого, захоплення його не було меж. Найбільш красномовними жестами він дав мені зрозуміти, як полюбилася йому ця їжа, і нарешті заявив, що ніколи більше не їстиме людського м'яса, чому я, звичайно, надзвичайно зрадів.
На наступний день я доручив йому молоти і віяти зерно, попередньо показавши, як це робиться. Він швидко зрозумів, в чому справа, і став дуже енергійно працювати, особливо коли дізнався, заради чого проводиться така робота. А дізнався він це в той же день, тому що я нагодував його хлібом, спечений з нашої муки.
Незабаром часом п'ятниці навчився працювати не гірше за мене.
Так як тепер я повинен був прогодувати двох осіб, слід було подумати про майбутнє. Перш за все необхідно було збільшити ріллю і сіяти більше зерна. Я вибрав велику ділянку землі і почав огороджувати його. П'ятницю не тільки старанно, але дуже весело і з явним задоволенням допомагав мені в роботі.
Я пояснив йому, що це буде нове поле для хлібних колосків, тому що нас тепер двоє і потрібно буде запастися хлібом не тільки для мене, але і для нього. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього: він всіляко намагався мені пояснити за допомогою знаків, що він розуміє, як багато мені додалося справи тепер, і просить, щоб я скоріше навчив його будь-якої корисної роботи, а вже він буде намагатися з усіх сил.
То був найщасливіший рік мого життя на острові.
П'ятниця навчився досить добре говорити по-англійськи: він дізнався назви майже всіх предметів, що оточували його, і тих місць, куди я міг посилати його, завдяки чому дуже толково виконував всі мої доручення.
Він був товариський, любив поговорити, і я міг тепер з надлишком винагородити себе за довгі роки вимушеного мовчання.
Але п'ятницю подобався мені не тільки тому, що у мене була можливість розмовляти з ним. З кожним днем я все більше цінував його чесність, його сердечну простоту, його щирість. Мало-помалу я прив'язався до нього, та й він, зі свого боку, так полюбив мене, як, мабуть, не любив і досі нікого.
Одного разу мені заманулося розпитати його про минуле життя; я хотів дізнатися, чи не сумує він за батьківщиною і чи не хоче повернутися додому. У той час я вже так добре навчив його говорити по-англійськи, що він міг відповідати мало не на кожен мій питання.
І ось я запитав його про рідне його племені:
- А що, Понеділок, хоробре це плем'я? Чи траплялося коли-небудь, щоб воно перемагало ворогів?
Він посміхнувся і відповів:
- О, так, ми дуже хоробрі, ми завжди перемагаємо в бою.
- Ви завжди перемагаєте в бою, говориш ти? Як же це вийшло, що тебе взяли в полон?
- А наші все-таки побили тих, багато побили.
- Як же ти тоді говорив, що ті побили вас? Адже взяли же вони в полон тебе і інших?
- У тому місці, де я бився, ворогів було багато більше. Вони схопили нас - один, два, три і мене. А наші побили їх в іншому місці, де мене не було. У тому місці наші пізнання знайшли - один, два, три, багато, велику тисячу.
- Чому ж ваші не прийшли вам на допомогу?
- Вороги схопили один, два, три і мене і відвезли нас в човні, а у наших в той час не було човна.
- А скажи-но мені, Понеділок, що роблять ваші з темп, хто попадеться до них в полон? Теж відвозять їх у яке-небудь віддалене місце і там з'їдають їх, як ті людожери, яких я бачив?
- Так, наші теж їдять людини. всі їдять.
- А куди вони відвозять їх, коли збираються з'їсти?
- Різні місця, куди надумають.
- А сюди вони приїжджають?
- Так, так, і сюди приїжджають. І в інші різні місця.
- А ти тут бував з ними?
І він вказав на північно-західний край острова, де, очевидно, завжди збиралися його одноплемінники.
Таким чином, виявилося, що мій друг і приятель п'ятницю було в числі дикунів, які відвідували далекі берега острова, і не раз вже їв людей в тих же місцях, де потім хотіли з'їсти його самого.
Коли через якийсь час я зібрався з духом і повів його на берег (туди, де я вперше побачив купи людських кісток), Середа відразу впізнав ці місця. Він розповів мені, що один раз, коли він приїжджав на мій острів зі своїми одноплемінниками, вони вбили і з'їли тут двадцять чоловіків, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати по-англійськи «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки людей вони з'їли, поклав двадцять камінців один біля іншого.
Продовжуючи розмовляти з П'ятницею, я запитав у нього, чи далеко від мого острова до тієї землі, де живуть дикуни, і чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Виявилося, плавання тут цілком безпечне: він, Понеділок, не знає жодного випадку, щоб хто-небудь тут тонув, але неподалік від нашого острова проходить морська течія: вранці воно направляється в одну сторону і завжди при попутному вітрі, а до вечора і вітер і течія повертають в протилежну сторону.
Спочатку мені спало на думку, що ця течія залежить від припливу і відпливу, і лише значно пізніше я виявив, що воно становить продовження могутньої ріки Оріноко, що впадає в море неподалік від мого острова, який, таким чином, знаходиться прямо проти дельти цієї річки. Смуга ж землі на заході і на північному заході, яку я брав за материк, виявилася великим островом Тринідадом, лежачим проти північній частині гирла тієї ж річки.
Я задавав П'ятниці тисячу всяких питань про цю землю і її мешканців: питав, чи небезпечні тамтешні берега, бурхливо чи там море, дуже чи люті там люди і які народи живуть по сусідству. Він охоче відповідав мені на кожне питання і без всякої приховування повідомив все, що йому було відомо.
Крім того, він розповів мені, що далеко «за місяцем», тобто в тій стороні, де сідає місяць, або, іншими словами, на захід від його батьківщини, живуть такі ж, як я, білі бородаті люди (тут він показав на мої довгі вуса). За його словами, ці люди «вбили багато, багато чоловіків».
Я зрозумів, що він говорить про іспанські завойовників, які прославилися в Америці своєю жорстокістю [23].
Я запитав його, чи не знає він, чи є у мене якась можливість переправитися через море до білих людей.
- Так, так, це можна: треба плисти на двох човнах.
Я довго не розумів, що він хоче сказати, але нарешті з великим трудом здогадався, що на його мові це означає більшу шлюпку, принаймні вдвічі більше звичайної пироги.
Слова П'ятниці доставили мене втішило: з цього дня у мене з'явилася надія, що рано чи пізно я вирвуся звідси і що своєю свободою я буду зобов'язаний моєму дикуну.