На жаль тільки сьогодні дізнався ім'я Російського Героя.
Юрій Трушечкін помер під Санкт-Петербургом.
Підполковник у відставці Юрій Петрович Трушечкін був в складі ракетного розрахунку, що знищила в небі над В'єтнамом американський літак, який пілотував майбутній кандидат в президенти США Джон Маккейн, і навіть забрав в якості трофея його особисті документи.
До ВЕТЕРАНУ військ ППО я поїхав разом з його бойовим товаришем В'ячеславом Каном, який очолює раду ветеранів 94-ї зенітної ракетної бригади. Уже в машині він почав розповідати:
- Ми з Петровичем були колись «конкуруючими фірмами», він - командир дивізіону зенітних ракетних комплексів С-75 і я. Змагалися, чий підрозділ було кращим. Будь-яке, звичайно, довелося пережити: і злети, і падіння, але все одно роки служби у військах ППО згадуються по-доброму.
За розмовою непомітно під'їхали до будиночка на околиці Червоного Села, де живе ветеран. Нас зустріла дружина Трушечкіна - Євгенія Микитівна. Вони познайомилася ще в 1961 році, з тих пір разом.
Через Велику китайську стіну ...
ЛІТАК швидко набрав висоту, і незабаром згасло табло, яке попереджає про те, що потрібно пристебнути прив'язні ремені. Юрій Трушечкін відкинувся в кріслі, закрив очі і спробував хоч трохи подрімати. Ще вчора для нього, офіцера військ ППО, все було ясно: життя йшло своєю чергою, ніс бойове чергування, ганяв солдатів, щоб служба медом не здавалося ...
І ось доля робить крутий поворот. Зараз він летить на борту звичайного лайнера «Аерофлоту» на війну. У чужу країну. У невідомість. Пасажирам, що купили квиток до Іркутська, і в голову не могло прийти, що серед попутників - переодягнені радянські офіцери. Їх, кращих, напередодні зібрали з різних частин військ ППО в одному з управлінь Генерального штабу. Були інструктажі, настанови перед відрядженням. Нарешті всім наказали переодягнутися в цивільний одяг.
- Я навіть здогадатися не міг, що у військових є місця, де можна одягнути цілу армію, - посміхаючись, згадує ветеран.
В Іркутську офіцерів чекав китайський літак. Для його екіпажу не було секретом, куди направляються російські «туристи». До Пекіна добралися швидко. Поки їхали до готелю, встигли помилуватися на тих, хто бавиться на вулицях столиці хунвейбінів. Через добу знову переліт. Посадка. І нарешті, вночі на самому кордоні з В'єтнамом військових влаштовують в невеликий літак, і буквально через кілька хвилин його шасі торкнулися посадкової смуги країни призначення. Аеродром висвітлили лише на час приземлення борту. Крихітне льотне поле знову занурилося в темряву непроглядній тропічної ночі.
Два століття тому земля Дайвьет, на яку ступив капітан Юрій Трушечкін, була перейменована до В'єтнаму. І майже всі ці роки її народ боровся за свою свободу і незалежність. Тепер до цієї благородної справи довелося підключатися і радянським фахівцям, які прибули надати в'єтнамцям військову допомогу.
Були на підстрахування
- ОСЬ НАШІ хлопці з розрахунку, - показує мені знімок Юрій Петрович.
На старенькому, пожовклому від часу фото кілька людей в цивільних костюмах, але короткі акуратні стрижки видають в них військових. Коли пересувні зенітні ракетні комплекси С-75 тільки з'явилися у В'єтнамі, то перші два роки бойові розрахунки на них були повністю радянськими. В СРСР тим часом стали готувати по повній програмі
в'єтнамців-ракетників, включаючи стрільби на полігоні. Незабаром брати по зброї взяли техніку у наших фахівців і самі сіли за ракетні пульти. Офіцерів з СРСР направляли їм уже на підстрахування.
На ЗРК С-75 бойовий розрахунок складався приблизно з 80 в'єтнамців і 7 росіян. Причому «специ» переїжджали з дивізіону в дивізіон.
Цікавлюся у Юрія Петровича: як проходив їх відбір у відрядження?
- Посилали до В'єтнаму тих, хто мав досвід бойових пусків ракет на полігоні, хто добре знав техніку. Команда набиралася різнопера - координатор, дизеліст, високочастотник ... Я був офіцером наведення. Нашим завданням, - продовжує розповідати ветеран, - була перш за все настройка техніки. Крім цього - усунення несправностей, навчання в'єтнамців, тренування. А головне - здійснювали повний контроль над функціонуванням комплексу. Чергування ж ніс в'єтнамський розрахунок.
- А де ви перебували під час стрільб?
- За пультом сидів в'єтнамець. Я, природно, був поруч. Всю бойову роботу виконували наші брати по зброї. Завдання радників - страхувати їх дії.
Продовжуємо розглядати фотографії.
- А ось і в нас американці потрапили, - простягає мені Юрій Петрович знімок. - Це завдано удар по здійснювала марш колоні.
На фотографії - понівечена радянська ракета.
- Часто під бомбардування потрапляли?
- Бувало. В'єтнамці повністю зенітні ракетні дивізіони не розгорталася. У них було по 4 пускових установки замість 6. Це дозволяло розрахунками швидко згортатися і в короткий термін міняти місце дислокації. Дивізіони завжди знаходилися в русі, адже засікали їх супутники.
Тонкощі в'єтнамської політики
- ЗВИЧАЙНО, траплялися у нас і розбіжності, - каже Юрій Петрович. - Наприклад, я чув від наших хлопців таку історію. На одній з нарад заступник начальника генштабу в'єтнамської армії при підведенні підсумків за черговий тиждень заявив, що ракетники воювали непогано, збивши двадцятьма ракетами два американських літака.
Ці викликало подив у наших фахівців - за їхніми розрахунками було збито 12 літаків. Але в'єтнамець продовжував: успіхів добилися загони самооборони дівчат, які, перейнявши бойовий досвід загонів самооборони старих, збили з карабінів 10 американських літаків, витративши на них всього лише двадцять патронів ...
Хтось із радників не витримав:
- Навіщо ж ми тоді посилаємо вам ешелони ракет? Приженемо вагон патронів - його на всю американську авіацію вистачить!
Доповідач це пропустив повз вуха, а після підійшов до наших спецам і каже:
- Ви не розумієте, адже у нас йде народна війна. І ми повинні подібними прикладами піднімати ентузіазм народу. Такі тонкощі нашої політики.
Ще одним несподіваним відкриттям того часу стали розбіжності у кількості збитих літаків за радянськими і в'єтнамським даними. Так, ознакою знищення цілі для радянського розрахунку ЗРК був в першу чергу факт підриву бойової частини ракети в районі цілі, в'єтнамці ж оцінювали результат за уламками на землі, до яких, посилаючись на вимоги безпеки, радянських фахівців підпускали вкрай рідко і неохоче.
Воювати на той час бійці ВНА навчилися непогано. Тому що прибувають російських фахівців вони зустрічали нерідко з деяким зарозумілістю, могли влаштувати їм перевірку. Скажімо, витягнуть якусь лампу з блоку - шукай, в чому тут справа? А ламп штук 40 ...
Тиждень придивлялися один до одного, потім відносини налагоджувалися.
- Мій товариш Слава снет пошкодив ногу, - розповідає ветеран-ракетник. - Рана, здавалося, невелика, але нога стала швидко розпухати, піднялася температура. Що робити? Треба вести в госпіталь в Ханой. До нього по карті 70 км, але дорога вся розбита, суцільні воронки. Тоді перекладач говорить, що недалеко в селі є дідусь Хо, який зможе допомогти російському. Ризик, звичайно, великий, але вирішили їхати до нього. Повернувся Слава дня через три як ні в чому не бувало. Розповів, що лежав в хатині у цього старого, який робив до рани страшні примочки і давав пити якусь «мерзенну» рідина.
Селяни завжди нам несли частування - рибу, курей, все що завгодно, - згадує Юрій Петрович, - хоча самі голодували. Ми, в свою чергу, віддавали їм тушонку, згущене молоко, цукерки, якщо були. Спілкувалися через перекладачів. Вони були у кожного офіцера. Ще була спеціальна команда, яка нас обслуговувала: охороняла, навіть боролася з комахами, яких там неймовірна кількість і всяких сортів.
Побут наших воїнів в чужій країні був досить прозаїчний.
При зміні місця дислокації зенітно-ракетного комплексу нас завжди намагалися поселити в безпечному місці, як правило, на краю села. Селяни одразу починали рити ями, в які вставляли бетонні кільця, в них ми ховалися. Зверху вони закривалися бамбуковими кришками. Таких колодязів по всій країні прокладено сотні. Розташовувалися вони метрах в п'ятнадцяти один від одного, щоб не потрапити під один бомбовий удар. Кожен дивізіон ЗРК був щільно прикритий зенітками, навіть випустивши все ракети, ракетники були захищені.
Харчувалися в міру можливості своїми продуктами. Їх іноді вдавалося дістати в торговому представництві.
«Прапор жебрака» Джона Маккейна
Ракетники не бачать результати пусків: ракети летіли від місця пуску на 25-30 кілометрів. А цей літак впав в 5-6 кілометрах від позиції.
- Льотчик катапультувався, - згадує Трушечкін, - і нам було видно, як він спускався на «крилі» - нової на той час формі парашута. Його взяла група захоплення.
Через деякий час перекладач приніс на позицію його документи і сферу - льотний шолом. На ньому дуже цінувалося скло, яке змінює освітленість в залежності від інтенсивності світла. Притягли ще якийсь блок апаратури і «прапор жебрака» - це така бирка, де на кількох мовах було написано, що він, американський громадянин, зазнав лиха, просить надати допомогу. Нашита вона була у кожного солдата і офіцера армії США.
Серед речей була льотна книжка - це дві складені навпіл картонки. На ній фломастером було написано: Джон Сідні Маккейн. Відкрив її - там розлінованих графи, в яких були записані дати перевірки парашута. Остання позначка була зроблена напередодні вильоту. Я забрав книжку собі як сувенір. Лежала вона завжди серед «в'єтнамських» фотографій, а потім під час численних переїздів загубилася.
Чому добре пам'ятаю прізвище збитого американця? Тому що це єдиний реальний документ США, який тримав у своїх руках і зберігав потім багато років вдома.
Абсурд голлівудських сюжетів
Інтересів у Юрія Петровича:
- Багато голлівудських бойовиків присвячені різним операціям «зелених беретів», героїв-одинаків в тій війні. А якісь спроби спецпідрозділів армії США, скажімо, проникнути на вашу позицію, зробити диверсію, звільнити полонених були?
- Що ви! Навіть таких розмов не пригадую. Правда, коли збивали американський літак, янкі робили все можливе, щоб врятувати льотчика. Намагалися всіма засобами забезпечити його відхід до місця, де пілота міг би підібрати, наприклад, вертоліт. На палубах авіаносців американці завжди тримали сили, готові негайно вилетіти на допомогу льотчику, який потрапив в біду. У кожного з них був пеленгатор, тому визначити місце знаходження людини не представляло великої складності.
- А взагалі, - продовжує Трушечкін, - американці і про нас не забували, давали про себе знати. Наприклад, зараз вже можна без побоювання говорити, що ми слухали «Радіо« Ентерпрайз ». Потужна радіостанція цього атомного авіаносця вела російською мовою свої передачі, які ми слухали, налаштувавши приймачі. Дивувало, що противник навіть наших командирів знав по іменах ...
Привід для спогадів
ЧЕРЕЗ багато років, в 1986 році, Трушечкін краєм вуха вловив по телевізору повідомлення, що якийсь Джон Маккейн балотується в сенатори штату Арізона. А коли сказали, що його літак був збитий у В'єтнамі радянською ракетою, а він був в полоні - всі сумніви розвіялися. У період нещодавньої передвиборної галасу в США ветеран військ ППО знову згадав свої в'єтнамські перемоги ...
- І багато їх взагалі було? - цікавлюся у співрозмовника.
- У моєму особистому справі значаться 5 знищених американських літаків, не рахуючи «безпілотників», нагороджений орденом Червоної Зірки.
Дорога назад на батьківщину лежав уже по морю. На легкої джонці Трушечкін з товаришами підійшли до танкера «Амбарчик», що стояв на рейді. Капітан погодився доставити офіцерів до Владивостока. З собою у Юрія Петровича був невеликий альбом, в який в'єтнамські солдати і офіцери написали російською мовою свої почуття і думки про спільну службі з російським капітаном. Але його, як не дивно, забрали на митниці - визнали за китайські прокламації. А ось справжню, хоча і потрошенную американську кулькову бомбу на кордоні не помітили.
Такі були часи.
Після закінчення школи (1954 р.) Дж.Маккейн пішов по стопах батька (і діда-адмірала) і вступив до Військово-морське училище США в Аннаполісі. Під час навчання він не міг похвалитися дисциплінованістю і отримував не менше 100 доган щорічно. Училище майбутній сенатор закінчив в 1958 р з 894-м результатом з 899 випускників. Після академії Дж.Маккейн пішов в льотну школу, і, завершивши навчання в 1960р. почав службу в якості пілота на авіаносцях в Карибському морі.
Кар'єра пілота Дж.Маккейна супроводжувалася авіапригод, в яких йому дивом вдавалося залишитися в живих. Ще за часів льотної школи під час польоту у нього відмовив двигун, і літак впав на землю при посадці. Потім, під час служби в Іспанії, Дж.Маккейн з необережності зачепив своїм винищувачем лінії електропередач, після чого його перевели на посаду інструктора на авіабазу в Міссісіпі. Однак це не врятувало майбутнього сенатора від чергового авіаінциденту: в 1965 р під час польоту двигун його літака загорівся, і Дж.Маккейну довелося екстрено катапультуватися (машина, зрозуміло, розбилася). Це не відбило у нього бажання літати і далі, і він звернувся з проханням перевести його на бойову посаду. Бажання пілота було задоволено і в Наприкінці 1966 року він був переведений на авіаносець «Форрестол». Правда, авіанесчастья продовжували переслідувати його і там: в 1967 р під час пожежі на авіаносці некерований снаряд потрапив в винищувач, на якому Дж.Маккейн готувався до зльоту. За традицією, що склалася Дж.Маккейну вдалося вижити, проте на цей раз він отримав поранення в ноги і груди.
Льотчик Джон Маккейн воював у В'єтнамі (праворуч в нижньому ряду).
В'єтнамці витягують збитого Джона Маккейна
Як говорив ветеран, Маккейну пощастило - зазвичай американських льотчиків забивали мотиками. Але Джона Маккейна відправили до в'язниці, яку з сарказмом називали Hanoi Hilton.
Важко поранений Маккейн тоді вижив, але потрапив в полон на довгі п'ять з половиною років. Чи не розстріляли його завдяки імені - все-таки син адмірала.
Як жилося Маккейну в полоні у В'єтнамі?
Чан Чонг Дует стверджує, що у в'язниці Хоа Ло полонених не катували.
Як пише з посиланням на газету. в'єтнамський тюремник Джона Маккейна пробачив його.
Чан Чонг Дует - ще досить бадьорий пенсіонер, який захоплюється бальними танцями, - судячи з усього, один з найбільш незвичайних прихильників кандидата в президенти США Джона Маккейна.
40 років тому, під час в'єтнамської війни, Дует був начальником в'язниці Хоа Ло. За словами американського сенатора, в цьому закладі його жорстоко били і катували протягом п'яти з половиною років полону.
«Маккейн був мої іншому, - стверджує 75-річний Дует, підсипаючи корм птахам в клітинах, яких він тримає в своєму в саду. - Якби я був американцем, я б голосував за нього ».
Літак Маккейна, який був льотчиком військово-морської авіації, підбили під час рейду в Ханої в 1967 році. Він катапультувався і приземлився на озеро в столиці Північного В'єтнаму, звідки його - майже без свідомості, з переломами обох рук і ноги - витягли місцеві жителі. Льотчика відправили до в'язниці Хоа Ло, яку американські військовополонені прозвали «Ханойська Хілтоном». Джон Маккейн розповідає, що там його місяцями тримали в одиночній камері і регулярно катували, через що він навіть намагався накласти на себе руки. - «Не знаю, як би він повівся, якби ми знову зустрілися», - каже Дует, гортаючи альбом із чорно-білими знімками, на яких він знятий разом з американськими в'язнями Хоа Ло. - «Але я можу підтвердити, що ми ніколи не брали під його тортурам. Ми взагалі не катували в'язнів », - додає він.
За словами колишнього начальника в'язниці, він часто викликав нинішнього кандидата в президенти США від Республіканської партії в свій кабінет, щоб поговорити. «Ми часто сперечалися про те, чи потрібна була ця війна. Він завжди був дуже відвертий і висловлював консервативні погляди. Він був дуже відданий своїй країні та американським ідеалам », - згадує Дует. «Говорив він з якимось акцентом і іноді вчив мене англійським словам. Після того, як його звільнили, я стежив за його кар'єрою », - додає він.
Значить, зі слів дме слід, що сенатор Маккейн кривить душею, коли розповідає про те, як до нього ставилися в «Ханойському Хілтоні»? «Він не розкрив правду», - заявляє колишній начальник в'язниці. «Але почасти я можу його зрозуміти. Він прикрашає своє минуле, щоб домогтися підтримки американських виборців на президентських виборах », - додав він.
«Я бажаю йому успіху на виборах. Звичайно, американці почали війну у В'єтнамі і вбили дуже багато людей, але все це - справа минулого », - говорить Чан Чонг Дует.
Т.зв. «Герой» Джон Маккейн після полону зустрічається з Річардом Ніксоном.