Казки Салтикова-Щедріна - це довга низка мініатюрних по обсягу картин, в яких запечетлена життя російського суспільства. Поступово визріваючи в творчості письменника з фантастичних і образних елементів його сатири, казки викристалізувалися як жанр, хронологічно завершив сатиричне творчість письменника.
Фольклорні заставки (використання форми минулого часу - "Жив-був"), а також використання безлічі прислів'їв і приказок - посилили казковість сатиричних мініатюр Салтикова-Щедріна.
Але діставалося в казках не тільки інтелігенції. Хороший і народ у своїй рабській покорі. Страшні і нехороші картинки намалював письменник в "Повісті про те, як один мужик двох генералів нагодував".
Ось портрет селянина. "Величезний чолов'яга", на всі руки майстер. І яблук з дерева дістав, і картопля з землі добув, і сільце приготував для рябчиків з власного волосся, і вогонь витяг, і провізії напік, і пуху лебединого набрав. І що ж? Генералам по десятку яблук, а собі "одне, кисле". Сам і мотузку звив, щоб генерали тримали його вночі на прив'язі. Та ще готовий був "генералів порадувати за те, що вони його, дармоїда, шанували і мужицьким його працею не гидували!" Скільки генерали не лають мужика за дармоїдство, а мужик "все гребе і гребе, та годує генералів оселедцями". Важко уявити собі більш рельєфне і виразне зображення морального стану селян: пасивна рабська психологія, невігластво. Салтиков-Щедрін немов бачить російський народ очами Порфирія Петровича з "Злочину і кари". Той прямо називав мужика іноземцем, настільки недоступний був для нього образ думок, поведінку і мораль російського народу.
У Салтикова-Щедріна подібне відношення до свого народу придбало прітчеобразной і доступну форму. Салтиков-Щедрін милується силою і витривалістю мужика, які для нього так само природні, як і його безприкладна покірність і повний ідіотизм.
У цьому контексті нехарактерна казка "Ведмідь на воєводстві", де мужики все-таки втрачають терпіння і саджають ведмедя на рогатину. Однак Топтигин 2-й в цій казці не так експлуататор, скільки звичайний грабіжник, такий собі Манилов Самиловіч Урус-Кугушев-Кильдибаев з "Історії одного міста". А розбійників на Русі ніколи не шанували - звідси і Шпон.
У своїх казках Салтиков-Щедрін сповнений сарказму. У них він нікого не любить. Дістається всім: і правим і неправим, і пічкурам премудрим, і російським лібералам, і щуці, і самодержавству, і мужикам.
Згадаймо моральний кодекс в'яленої вобли: "Тихіше їдеш, далі будеш; маленька рибка краще, ніж великий тарган. Вуха вище чола не ростуть" - ось що Салтиков-Щедріна противно особливо, акуратна сірість. Проти неї протест, уїдлива сатира казок. І все ж висновки невтішні, казки Салтикова-Щедріна актуальні і зараз, а отже, суспільство наше стабільно: карасів ковтають, генералів годують, вобла проповідує, розсудливий заєць з лисицею грає, - загалом, все як і раніше: "І кожному звіру своє життя: леву - лева, лисиці - лисяче, зайцю - заяче ".
Салтиков-Щедрін, на мій погляд, знайшов оптимальне поєднання сатиричного змісту і казкової форми. Сатира, лише злегка прикривається казковим вигадкою, одночасно і гротескно загострена завдяки фантастичним елементам, і разом з тим гіркоту в ній частково пом'якшена казкової безпекою, "несправжності".