Англія, 1835 рік
- Цього не може бути! - Леді Мередіт Брукшір в хвилюванні ходила по вітальні, стискаючи в кулаці тільки що доставлене послання.
- Можна мені поглянути на лист? - запитала її тітка, нетерпляче простягаючи руку. - Поки ти його ще не знищила.
Мередіт подивилася на зім'яте в грудку лист і поспішно передала його тітки з таким виглядом, ніби це була отруйна змія. Для неї в цьому посланні звучав похоронний дзвін.
Його знайшли. Цього нового лорда Брукшір. У листі мова йшла, де його знайшли, але було абсолютно очевидно, що він скоро впаде їм на голову. Як хижак, що зачув нову здобич.
«Ось до чого призвела переконаність їх повірених в тому, що він помер», - похмуро посміхнулася вона. Всупереч своїм запевненням вони все ж зайнялися його пошуками. Прокляті повірені. Навіщо їм знадобилося так точно слідувати букві закону?
Тітонька Елеонора розгладила лист, і чим далі вона читала його, тим більший подив виражало її обличчя.
- Але, дорога моя, хіба він не помер?
Мередіт продовжувала ходити по хаті, потираючи долонею лоб, в спробі зупинити починається головний біль.
- Якщо це не привид збирається з'явитися до нас, то Ніколас Колфілд живий і здоровий і має намір пред'явити права на свою спадщину. - Вона зупинилася, усвідомивши абсолютно ясно, чим їм загрожує майбутній приїзд Ніколаса Колфілда. Розоренням. Злиднями. Почуття приреченості важким каменем лягло на її серце.
Він напевно виселить з будинку вдову свого зведеного брата і живуть з нею її нечисленних родичів. А що потім? У них не було іншої сім'ї, яка могла бs прихистити їх. І Едмунд нічого не залишив їй після своєї смерті. Вона і не очікувала від нього цього, хоча він роками виявляв до неї свою увагу і турботу. До того ж вона не припускала, що її чоловік помре таким молодим. Йому було всього лише тридцять п'ять, і він, як вона помічала під час їх нечастих зустрічей, виглядав цілком міцним і здоровим.
Вона стиснула в кулаки опущені руки.
- Проклятий Едмунд! Хіба чоловіки не виділяють частку спадщини своїм дружинам?
- Чи не лайся, дорога, і не говори про покійних погано, - дорікнула їй тітонька Елеонора. - Особливо тепер, коли ми розмовляємо, а він, без сумніву, відчуває пекельні муки в пеклі.
Невластива тітці злість викликала у Мередіт посмішку. Ніздрі тітоньки Елеонори тремтіли від обурення.
- Після всього, що він змусив тебе пережити, Всемогутній чи обдарує його прихильним поглядом на Страшному суді.
- Він нічого не змушував мене переживати. - Брехня зісковзнула з мови Мередіт зі звичною легкістю. - Він не був жорстоким або злим. Він був просто ... - Вона замовкла, підшукуючи відповідне слово. Знайшовши його, вона знизала плечима: - Просто був відсутній.
- Сім років! - з жаром нагадала тітка. Її обурення з приводу його звернення з Мередіт було звичним, але все ж неприємним.
- Мене цілком влаштовував такий спосіб життя. - Знову брехня зійшла з її мови. "Спосіб життя"? Точніше було б сказати «самотність». - Багато дружини були б раді позбутися від важкого гніту чоловіків.
- А ось мені він заподіяв чимало страждань. Подивися на ці жахливі сукні. Недобре не проявляти милосердя до мертвих, навіть до його розбещеної душі, але він відповість за ці наші огидні сукні. - Тітка одернула туго накрохмалену чорну тканину свого траурного сукні. - Я не можу цілий рік носити чорне. І вже тим більше траур по ньому. У мене немає чорної капелюшки.
Мередіт подивилася на свою сукню і насупилася. Її тітка була права. Ніщо не могло прикрасити такі жахливі сукні, і найменше підходить капелюшок.
Тітонька Елеонора окинула Мередіт незадоволеним поглядом:
- Ти схожа на привид. У тебе зовсім виснажений вигляд.
Мередіт зітхнула і з жалем доторкнулася до щоки, знаючи, що якби не розсипані по ній веснянки, її шкіра була б білою як молоко. Чорна сукня анітрохи не заважало їй бути схожим на привид.
- Ми не в Лондоні. Це Еттінген, - продовжувала тітонька Елеонора. - Хто буде засуджувати нас, якщо ми будемо носити траур, ну, скажімо ... три місяці? - Вона знизала худеньким плечем. - Всі знали, що у тебе був невдалий шлюб. Ніхто не засудить нас за маленьке порушення правил.
- У мене був цілком вдалий шлюб. - Мередіт сердито подивилася на тітку, їй було неприємно її заяву про те, що «все знали». Якщо все знали, то тільки тому, що скарги тітки були відомі всьому Еттінген.
- Прекрасно! Він до непристойності зневажливо ставився до тебе.
- Тільки ви знаходили це непристойним, - нагадала Мередіт, стійко зберігаючи спокій, чого вона навчилася за багато років. Бували дні, коли вона майже вірила, що роки зневаги не засмучують її, - це були дні, коли її тітки не було поруч.
- Жахливо. Те, як він кинув тебе, просто жахливо! - вперто продовжувала тітка з жорстокістю тарана. - Він, мабуть, чи не цього хотів граф. Може бути, й на краще, що старий лорд не дожив до того дня, коли його син кинув тебе.
- Ну, графа, безсумнівно, будуть спадкоємці, яких він завжди хотів. - Мередіт опустилася на диван, безвольно опустивши руки. - Тільки від іншого сина.
- Тобі слід було б народити цих спадкоємців. Якби Едмунд був хоч якимось чоловіком, у тебе зараз була б дюжина немовлят. Навіть не вступить в шлюбні відносини ... не консуміровать шлюб ...
- Будь ласка. - Мередіт підняла руку, зупиняючи її наступні слова. Деякі спогади були занадто гіркими, щоб говорити про них вголос. До таких спогадів ставилася і та ніч, коли її чоловік відмовився виконати подружні обов'язки і пішов від неї.
- А тепер, коли все господарство трималося на тобі, ми віддамо Оук-Ран цього ... людині. - Тітка Елеонора порахувала на пальцях. - Ти керувала будинком, слугами, орендарями, молочною фермою, збиранням врожаю ...
- Знаю-знаю, - перебила її Мередіт, гарячі сльози палили її очі. - Обійдусь без нагадувань. - Вона закліпала, намагаючись стримати сльози, готові политись з очей. Навіть дізнавшись, що Ніколас Колфілд живий і повинен успадкувати все, вона зберігала зовнішній спокій, немов дзеркальну гладь озера. Ще один кинутий камінь розбив би її крихкий мир.