Карло жив в комірчині під сходами, де у нього нічого не було, крім гарного вогнища - в стіні навпроти дверей.
Але гарний вогнище, і вогонь у вогнищі, і казанок, що кипів на вогні, були не справжні - намальовані на шматку старої шпалери.
Карло увійшов до комірчини, сів на єдиний стілець біля столу і, покрутивши в руках поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.
«Як би мені її назвати? - роздумував Карло. - Назву-ка я її Буратіно. Це ім'я принесе мені щастя. Я знав одну родину - всіх їх звали Буратіно: батько - Буратіно, мати - Буратіно, діти - теж Буратіно. Всі вони жили весело і безтурботно. »
Насамперед він вирізав на поліні волосся, потім - лоб, потім - очі.
Раптом очі самі розплющилися і втупилися в нього.
Карло й виду не подав, що злякався, лише лагідно запитав:
- Дерев'яні оченята, чому ви так пильно дивитеся на мене?
Але лялька мовчала, - мабуть, тому, що у неї ще не було рота. Карло вирізав щоки, потім вирізав ніс - звичайний.
Раптом ніс сам почав витягатися, рости, і вийшов такий довгий гострий ніс, що Карло навіть вигукнув:
І хотів вкоротити кінчик носа. Не тут то було!
Ніс крутився, вибирався, так і залишився - довгим-довгим, цікавим, гострим носом.
Карло заходився вирізати рота. Але тільки встиг вирізати губи, - рот відразу відкрився:
І висунувся з нього, насміхаючись, вузенький червоний язик.
Карло, вже не звертаючи уваги на ці витівки, продовжував стругати, вирізати, колупати. Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки.
Але як тільки закінчив вирізати останнього пальця, Буратіно почав рученятами Карло по лисині, щипати і лоскотати.
- Послухай, - сказав Карло суворо, - адже я ще не закінчив тебе майструвати, а ти вже взявся балуватися. Що ж далі буде. А.
І він суворо подивився на Буратіно. І Буратіно круглими очима, як миша, дивився на тата Карло.
Карло зробив йому з лучінок довгі ноги з великими ступнями. На цьому закінчивши роботу, поставив дерев'яного хлопчика на підлогу, щоб навчити ходити.
Буратіно невпевнено захитався на тоненьких ніжках, ступив один крок, потім другий, скок, скок, - прямо до дверей, через поріг і - на вулицю.
Карло, стурбований, пішов за ним:
- Гей, Шельмо повернися.
Куди там! Буратіно побіг по вулиці, як заєць, тільки його дерев'яні підошви - туки-тук, туки-тук - постукували по камінню.
- Тримайте його! - закричав Карло.
Перехожі сміялися, показуючи пальцями на втікача і старого Карло. На перехресті стояв великий товстий поліцейський з закрученими вусами і в трикутному капелюсі.
Угледівши дерев'яного чоловічка, він широко розставив ноги, загородивши ними всю вулицю. Буратіно хотів проскочити у нього між ніг, але поліцейський схопив його за ніс і так тримав, доки не прибіг тато Карло.
- Ну, постривай мені, я з тебе покараю, - відштовхуючись, промовив Карло і хотів сховати Буратіно у кишеню куртки.
Буратіно зовсім не хотілося в такий веселий день привселюдно стирчати догори ногами з кишені куртки, - він спритно вивернувся, впав на бруківку і прикинувся мертвим.
- Ай, ай, - сказав поліцейський, - справа, здається, кепська!
Стали збиратися перехожі. Дивлячись на Буратіно, хитали головами.
- Бідолаха, - говорили одні, - повинно бути, з голоду.
- Карло його до смерті побив, - говорили інші, - цей шарманщик тільки прикидається доброю людиною, він дурний і злий чоловік.
Чуючи все це, вусатий поліцейський схопив бідного Карло за комір і потягнув у поліцейський відділок.
Карло пиліл черевиками і голосно стогнав:
- Ох, ох, на біду собі я зробив дерев'яного хлопчика!
Коли вулиця спорожніла, Буратіно підняв ніс, озирнувся і підтюпцем побіг додому.