Після дев'яти років олюднення Оксана все одно любить усамітнитися і повить.
Повторити долю МАУГЛІ 17-РІЧНА ВИХОВАНКА ОДЕСЬКОГО ІНТЕРНАТУ ОКСАНА МАЛА ЗОВСІМ НЕ ображався, коли ЇЇ НАЗИВАЮТЬ дівчинка-СОБАКОЮ
Багаторічна праця вихователів, які намагалися повернути дитині, яку усиновлено тваринам, людське обличчя, ледь не перекреслили зйомки фільму про долю собачого годованця
"Після дев'яти років олюднення Оксана все одно любить усамітнитися і повить"
До кімнати входить дівчинка - маленька, сором'язлива. На вигляд їй дев'ять, максимум, хоча насправді скоро виповниться вісімнадцять. Якщо вона чимось і нагадує собаку, то лише своєю клишоногий, з подкашивание ніг ходою - інших слідів дикості в людині, повторити в наші дні долю Мауглі, не знаходжу. Оксана зараз нічим не відрізняється від своїх подружок по інтернату. Від життя в будці у неї, кажуть, збереглася лише звичка спати, згорнувшись по-собачому клубком.
-- Випадок з Малої і справді унікальний, - погоджується вихователь Юлія Вершок. - Пропрацювавши в інтернаті багато років, я ні з чим подібним не стикалася. Пам'ятаю, коли Оксану привезли до нас, у всіх був справжній шок: дитина на четвереньках по-собачому скакав по двору - та так швидко, що не наздогнати. Раз у раз норовив кудись застрибнути або перестрибнути через лавку. Плакати дівчинка-звіря не вміла, а від образи жалібно скиглив. Коли хотіла почухатися, піднімала ногу і, закинувши її за вухо, швидко ворушила пальцями. Ретельно викусивать бліх. Всі ці рухи були для неї чисто рефлекторними. Словами Оксана користувалася неохоче, хоча звернену до неї мову прекрасно розуміла. Її ж мова була іншим - безсловесним. Чимало зусиль було витрачено на те, щоб навчити дівчинку їсти, як люди. Зазвичай вона в одній тарілці змішувала салат, суп і друге блюдо, виливала туди ж компот, а вже потім починала сьорбати це місиво, голосно плямкаючи. Діти, звичайно, сміялися і дражнили її. Про своє колишнє життя вона розповідала дуже мало - щось про будці і собаці. Але що там правда, а що придумано? Дитина-то сильно відставав у розвитку. Так що насправді про життя дівчинки до надходження в наш дитячий будинок мало що відомо. В її документах записано, що Мала - сирота, а до нас прибула з Цюрупинського інтернату Херсонської області.
Насилу позбавлялася Оксана від повадок тварини - майже десять років минуло, перш ніж дівчинка стала схожа на тутешніх дітей. Вихователі і персонал терпляче вчили її всьому, що притаманне людській істоті, намагаючись ні на хвилину не залишати одну. Відвернути, зайняти, змусити забути - такою була педагогічна задача, з якою в Одесі відмінно впоралися. Дівчинка зараз читає і трохи пише, вважає в межах двох десятків. Вона навчилася простим речам - вмиватися і чистити зуби, обслуговувати себе. А головне, навчилася спілкуватися з людьми. Хоча тваринні інстинкти в'їлися глибоко.
-- Іноді вечорами Оксана норовить все ж усамітнитися, щоб підстрибом пробігтися по саду, - стверджує директор дитячого будинку-інтернату Тетяна Кириченко. - Чи бачили її фігурку? Все тіло дівчинки як би готується до стрибка - у неї до цих пір неправильна постава. Так, її поведінку спочатку наводило на думку, що виховала Оксану собака, хоча ми не знаємо, як точно це було. У всякому разі, коли вона починала вити, в окрузі все собаки тут же відгукувалися.
Одним словом, придбані в ранньому дитинстві звички тваринного поступово забулися. Залишилася тільки якась вже занадто сильна прихильність до тварин. Оксана вже нічим, здавалося, від своїх подруг не відрізняється. І раптом.
"Хочете з мене дурочку зробити?"
-- Телевізійники з Москви працювали у нас кілька днів і просто-таки скористалися тим, що мені довелося відлучитися на пару годин у господарських справах, інакше я нізащо б не дозволила подібні зйомки! - бідкається Тетяна Валерьяновна. - Ми стільки років працювали, щоб дитина забула своє минуле, свої старі звички! А вони якраз намагалися занурити його в попередній стан і сколихнули то, чого не можна чіпати.
Після від'їзду журналістів Оксана ні-ні та й знову погрустнеет. Забувши про все, вона з невимовно сумної фізіономією виє на місяць. А недавно вкусила Наташу Орлову, свою подружку.
-- Та ні, не дуже боляче, - посміхається Наташа. - Але вона такого вже просто дуже давно не робила.
-- Дівчинка стала якоюсь напруженою, тривожною, іноді агресивною, - стверджує її вихователь Ніна Ригіна. - У неї погіршилися стосунки з дітьми. Але головне, Оксана раптом дізналася: вона не сирота, у неї є сім'я. І коли дівчатка, подивившись телепередачу про свою подругу, кажуть їй, що рідні кинули її, віддали собаці, значить, вони погані, Мала приходить в лють і щосили захищає тих, про кого давно забула. Тепер вона чекає, що хтось влаштує їй зустріч з батьком, братами, хрещеною.
-- Мама була поганою, вона мене била і не давала їсти, а тато захищав, - розповідає мені Оксана. - Папа добрий, я його люблю.
-- Ти це пам'ятаєш? - цікавлюся я.
-- Ні, на касеті бачила, - відповідає.
В голові у неї все переплуталося: раптові яскраві спалахи ранніх спогадів, знятий телевізійниками фільм, їхні розповіді про село, де вона народилася.
Дворняга навчила дівчинку всьому, що сама вміла
Село Нова Благовіщенка Горностаївського району на Херсонщині - загублене царство нашої героїні.
-- Чому брехню по телевізору показуєте? Неправильне ваше кіно! - накидаються на мене селяни з докором.
Я намагаюся втовкмачити людям, що не маю ніякого відношення до телесюжету, знятому московськими колегами. І, схоже, марно.
-- Явна байка! - обурюються вони. - Адже ми жили тут і все бачили! Чомусь вигадали, ніби Оксану у дворі на ланцюзі тримали. Мовляв, короткий поводок - ось і вся її свобода. Так у Малих і собаки-то не було! Так, Валька недолугої була, пила, гуляла, може, і недоглянуті дитина була, може, навіть голодував. Тому-то і позбавили їх з Сашком батьківських прав, забрали дітей. Хлопчиків раніше, а Оксану трохи пізніше. Однорічна була дівчинка. Більше ми її з тих пір не бачили.
-- Оксані було не більше року, коли її відвезли з нашої Благовіщенка. Я тоді була головою жіночої ради, часто бувала в цій неблагополучній сім'ї і добре все пам'ятаю, - стверджує Ліда Жупіна.
Відмахнутися від всіх цих свідчень не виходить ще і ось з якої причини: вчені Одеського педагогічного університету стверджують, що у Оксани добре сформована мова. Значить, до трьох років вона зовсім не жила в собачій будці. Інстинкт тваринного виробився пізніше. Можливо, припускають фахівці-дефектологи, в будці вона жила не завжди, епізодично. Але якщо Оксану оформили в Херсонський Будинок дитини в однорічному віці, а звідти перевели до Цюрупинського інтернат, після якого і направили до Одеси, то що накажете думати? Керівництво Будинку дитини в Херсоні відмовилося спілкуватися з кореспондентом «ФАКТІВ» без втручання прокуратури. У Цюрупинському інтернаті моїм московським колегам взагалі заявили: дівчатка на прізвище Мала там ніколи не було. І так і сяк намагаюся скласти воєдино частини цієї головоломки. Може, хвора дитина все нафантазував? Може, не було великою доброю білою собаки і будинку- буди.
-- Та ви що! - заперечує Тетяна Кириченко. - У тому, що інстинкт тваринного у дівчинки вироблений немає ніяких сумнівів. Собачі звички не могли взятися нізвідки, таке вигадати просто неможливо.
Так в чому ж тоді причина здичавіння людського дитинчати? На відповідь наштовхнула розмова в будинку Оксаниного батька. Мама дівчинки поїхала з Нової Благовіщенка майже відразу, як тільки її позбавили батьківських прав. Кажуть, навіть в розшук подавали. Олександр одружився вдруге. У його нинішньої дружини Шурочки на той час було своїх шестеро дітей: хто виховувався в інтернатах, хто жив удома. А Толіка і Ніну вони вже разом прижили.
-- Дітей ми любимо, - добродушно посміхається Олександра Павлівна. - Тільки-но з Сашею зійшлися, насамперед стали розшукувати його синів і дочку. На той час їхнього Юру хтось вже усиновив, а з Сергієм і Оксаною ми бачилися часто. Дівчинку знайшли в будинку дитини в Херсоні, а коли її перевели до Цюрупинського інтернат, туди приїжджали понянькаться. Потім вона підросла, і, пам'ятаю, Саша захотів взяти дочку на літо в село. Але нам дали від воріт поворот: мовляв, хто ви їй? До цього ми представлялися дядьком і тіткою. Тоді Саша взяв в сільраді довідку, що засвідчує його батьківство. Ну і віддали нам дівчину на канікули, бігала тут.
-- Згадайте, будь ласка, - прошу Шуру, - якою вона тоді була. З ким грала? Які звички були у дівчинки? Що любила?
-- Ну ви і запитали! - знизує плечима жінка. - Я ж з шостої ранку на фермі. Коли мені було дивитися за нею? Ну, грала тут собі. Може, тоді й подружилася Оксана з доброї собакою? Адже весь день, з ранку до вечора, вона була надано сама собі.
-- А хто у нас тоді в будці жив? - вслухаючись в нашу розмову, силкуються пригадати діти, яких повним-повнісінько у дворі. - Мухтар? Або ж Туман?
Компанію Туману і Мухтара, на увазі вічно зайнятих дорослих, дівчинка, очевидно, і вважала за краще. Їй катастрофічно не вистачало уваги, ласки і любові, а у суки тільки потопили цуценят, і все своє невитрачених материнство дворняга подарувала Оксані. І навчила Малу всьому, що сама вміла.
-- Того літа, коли Оксана останній раз у нас гостювала, вона вела себе якось дивно: гавкала, по-собачому скакала по двору, - згадує Шура.
-- Кажуть, дочка шерстю обросла, як собака. Це правда? - вступає в розмову Сашко, батько дівчинки. Він сумує за нею і готовий хоч сьогодні їхати в Одесу, але злидні не пускає. У їхньому будинку нині кінці з кінцями ледь зводять.
Знову воскресле в кадрах телепрограми минуле сколихнуло і Оксану. Папа і брат Сергій - найчистіше і світлий спогад її дитинства. Роки не зробили дівчинку черствою, вона до цих пір чіпляється за примарні узи, що зв'язують її з загубленої в херсонському степу сільце, з доброї собакою і хресної Шурою, про чию руку можна потертися щокою. Напевно, сім'я погодилася б на її переїзд до Нової Благовіщенка - навіть всупереч важкого матеріального становища. Адже через пару місяців Оксані виповниться вісімнадцять, і її переведуть у "дорослий" інтернат для психохроників. Втім, керівництво Одеського будинку-інтернату бачить майбутнє своєї вихованки по-іншому.
-- Ми збираємося звернутися в наше профільне міністерство з проханням дозволити Малої залишитися у нас. По-перше, з нею ще потрібно працювати, а по-друге, дівчина була б відмінною помічницею будь-якої нашої санітарки - вона дуже працьовита, відповідальна. Та й звикли ми до Оксани, - каже Тетяна Валерьяновна.
Але дівчинка-собака вперто рветься в джунглі життя, вперто повторюючи: "Хочу додому, до тата". Вона думає, її будуть там любити. Так, як це робила дворняга: притиснувши до теплого боку.
Кращі дня
Сепсис при вагітності: Історія квадроампутанта
Відвідало: 507
