До моменту прийняття закону про Федеральну резервну систему (ФРС) в 1913 р в США функціонували 20 000 банків, з яких 7000 були емісійними національними банками, а інші діяли за законами своїх штатів і не мали права на емісію банкнот. Вся територія США була розділена на 12 округів, у кожному з яких було засновано федеральний резервний банк з капіталом не менше 4 млн. Дол. Спочатку основна мета Федеральної резервної системи полягала в допомозі банкам в період банківських криз і біржових лихоманок. З 1914 по 1922 року офіційні представники дванадцяти федеральних резервних банків періодично проводили консультативні зустрічі і наради, на яких розроблялися напрямки монетарної політики. В роки становлення ФРС суспільно-політичні чинники дозволяли федеральним резервним банкам грати головну роль в цій організації.
Федеральна резервна система складається з трьох рівнів: Рада керуючих, 12 федеральних резервних банків, близько 6000 банків - членів ФРС. Крім того, ФРС включає два комітети: Федеральний комітет з відкритого ринку і Федеральний консультаційна рада.
У Раді керуючих забезпечується рівне представництво від округів ФРС. У розпорядженні членів Ради значний штат співробітників: економісти, юристи, інспектора, адміністратори.
Рада має виняткове право встановлення рівня обов'язкових резервів депозитних установ, а також розділяє відповідальність з федеральними резервними банками по проведенню операцій на відкритому ринку і визначення найбільш прийнятних банківських облікових ставок.
Федеральні резервні банки є провідником директив Ради керуючих і грають важливу роль в реалізації монетарної політики США. Вони щотижня звітують перед Радою, який підсумовує і обробляє інформацію, що надходить і публікує звіт в кінці кожного тижня. Найбільш значущим і впливовим резервним банком є Федеральний резервний банк Нью-Йорка (Federal Reserve Bank of New York). У 25 містах працюють філії резервних банків. Територіальний розподіл федеральних резервних банків наведено в табл. 2.3.
Таблиця 2.3 - Розміщення федеральних резервних банків
Кожен федеральний резервний банк має свій рада, що складається з дев'яти директорів, які не є службовцями банку. Згідно із законом, три директора класу А, що представляють банки - члени ФРС, і три директора класу В, що представляють громадськість, обираються в кожному регіоні банками - членами ФРС. Рада керуючих призначає трьох директорів класу С, які теж представляють громадськість. Рада керуючих ФРС також вибирає і призначає голову ради директорів і його заступника з числа директорів класу С. Директора резервних банків здійснюють контроль над операціями свого банку (під патронажем Ради керуючих). Кожен з регіональних банків має також генерального аудитора (головного інспектора), підзвітної не банку, а Раді керуючих.
Федеральні резервні банки отримують прибуток в основному з відсотків, відповідних частці вкладів ФРС в цінні папери, і, в меншій мірі, з доходів від відсотків на наявну у ФРС валюту, а також від відсотків по позиках депозитним установам та від валютного контролю.
Для вступу в ФРС кожен банк зобов'язаний придбати в федеральному резервному банку свого округу певну кількість акцій на суму, що дорівнює 3% його власного акціонерного капіталу і нерозподіленого прибутку. На вимогу ФРС ця сума може бути збільшена вдвічі. У міру зростання акціонерного капіталу і прибутку комерційний банк зобов'язаний купувати акції, щоб підтримувати регламентований тривідсотковий рівень. У 1970-х рр. відбувалося скорочення членів ФРС через невигідність. За 10 років більше ніж 500 банків вийшли з ФРС. Ситуація змінилася в 1980 р після прийняття конгресом закону про дерегулювання депозитних інститутів і монетарний контроль, відповідно до якого резервні вимоги ФРС були поширені на всі депозитні інститути країни. Закон сприяв суттєвому посиленню ролі ФРС у кредитній системі США.
Федеральні резервні банки приймають внески банків і ощадних установ і надають їм позички, виконуючи тим самим функції кредитора останньої інстанції. Крім того, конгрес уповноважив федеральні резервні банки здійснювати випуск готівки, які утворюють пропозицію кредитних грошей в економіці країни.
Відповідальність за вплив вартості і достатності грошових коштів і кредиту на процес продажу і покупки державних цінних паперів покладено на Федеральний комітет з відкритого ринку (ФКОР). Формально ФКОР був організований в 1935 р хоча федеральні резервні банки створили орган, який координував операції на відкритому ринку цінних паперів, ще на початку 1920-х рр.
Федеральний комітет з відкритого ринку складається з 12 постійних членів:
♦ 7 членів Ради керуючих ФРС;
♦ 5 президентів федеральних резервних банків (обираються на ротаційній основі; президент Нью-йоркського банку є постійним членом ФКОР). Всі 12 президентів резервних банків зобов'язані бути присутніми на зборах комітету.
ФКОР проводить засідання вісім-дев'ять разів на рік. На кожній зустрічі розробляється стратегія операцій на відкритому ринку цінних паперів, яка доводиться до керуючого ФРС. Комітет розробляє і прогнозує економічні і фінансові рішення. Рішення комітету реалізуються підрозділом зовнішньої торгівлі Нью-йоркського регіонального банку.
Відповідно до закону про ФРС, в банківській системі США функціонує координаційний консультативний орган для зв'язку всієї банківської сфери з ФРС - Федеральний консультаційна рада. Він складається з 12 членів, делегованих регіональними банками ФРС. Чотири рази на рік рада збирається на спільне засідання з керуючими Федеральною резервною системою для обміну думками з широкого спектру питань фінансово-кредитних відносин. Члени Федерального консультаційної ради інформують про засідання резервні банки своїх округів.
Крім того, інвестори вважали за краще вкладати гроші не в виробництво, а в цінні папери, купуючи їх на вторинному ринку. Для покупки цінних паперів вони брали кредити в банках, які використовували в якості кредитних ресурсів крім власних коштів грошові вклади громадян, тимчасово вільні кошти підприємств, кредити Федеральної резервної системи. Зростанню обсягів кредитування портфельних інвесторів сприяли низькі відсотки, що стягуються банками. Облікова ставка, на яку орієнтувалися банки, встановлюючи свої відсотки, була найнижчою серед розвинених країн - 3,5 - 4% в 1926 - 1927 рр. (У Великобританії - 4,5 - 5%, Німеччини - 5 - 8%, у Франції - 5 - 7,5%). Та й самі комерційні банки все більше захоплювалися купівлею-продажем цінних паперів, яка давала їм більший дохід, ніж кредитування господарства.
Емітенти, власники цінних паперів, охоче продавали їх в кредит (маржеві угоди). 40% всіх інвесторів купували акції в кредит під незначне маржевого забезпечення. В результаті стався інвестиційний «перегрів». Втратили замовлення підприємства почали згортати виробництво; курси акцій, різко відірвалися від номіналу, стали падати. Комерційні банки почали вимагати повернення позик, і власники цінних паперів стали продавати їх, щоб погасити кредит. Оскільки покупців не було, падіння курсів прийняло лавиноподібний характер.
У період з 1929 по 1930 р сильно знецінилися валюти аграрних і колоніальних країн, тому що різко скоротився попит на сировину на світовому ринку і ціни на нього знизилися на 50 - 70%, тобто в більшій мірі, ніж на імпортовані цими країнами товари. Оскільки їх мізерні валютні резерви не могли покрити дефіцит платіжного балансу, курс валют цих країн знизився (на 25 - 54% в Австралії, Аргентині і на 80% - в Мексиці).
У 1932 - 1933 рр. був прийнятий закон про банківську діяльність Голосу - Стигала (Glass - Steagall Act of 1932), відповідно до якого поділялися депозитні та інвестиційні функції банку та створювалася Федеральна корпорація страхування депозитів. Тим самим держава брала на себе страхування вкладів, щоб підвищити довіру вкладників до банків і запобігти подальшим банкрутства в цій сфері. Держава також зобов'язувалося захищати вклади від ризику, пов'язаного з використанням банками коштів. Спочатку розмір вкладу, що підлягає страхуванню, не повинен був перевищувати 2500 дол. на кожному рахунку (страховка забезпечувалася страховими зборами, які сплачуються банками). До початку 1934 року вже майже 80% всіх банків країни застрахували свої депозити. Надалі було встановлено диференційована величина страховки: депозити до 10 тис. Дол. підлягали страхуванню на 100%, від 10 до 50 тис. - на 75%, понад 50 тис. - на 50%. Крім того, розглядається закон дозволив приймати в забезпечення банкнот державні цінні папери. Це був важливий поворотний пункт у розвитку грошової системи США, так як значно послаблялася її залежність від централізованого золотого запасу.
За перші два десятиліття свого існування ФРС не вдалося досягти єдиної монетарної політики, що викликало згодом необхідність часткового реформування всієї ФРС. З 1944 до початку 70-х рр. функціонувала Бреттон-Вудська валютна система, яка на деякий проміжок часу сприяла стабілізації грошово-кредитної системи США. Однак криза доларового стандарту привів до необхідності реформування не тільки всієї світової валютної системи, а й кредитних систем окремих країн. У США в 1970 р були внесені поправки до Акту «Про банківських холдингових компаніях», пізніше до Акту «Про міжнародній банківській справі» (1978), до Акту 1978 «Про повну зайнятість і збалансоване зростання» і до Акту 1980 р «про скасування втручання держави в справи депозитарних установ і про валютний контроль».
В даний час Федеральна резервна система виконує наступні функції:
♦ управляє національної монетарної політикою шляхом впливу на грошову і кредитну поводження з метою досягнення повної зайнятості і стабільних цін;
♦ контролює банківські установи і регулює їх діяльність для забезпечення безпеки і міцності банківської і фінансової систем;
♦ підтримує стабільність фінансової системи і зменшує ризик на фінансових ринках;
♦ надає фінансові послуги уряду США, громадськості, фінансових установ, граючи також важливу роль в управлінні національною системою розрахунків.