В ту хвилину, коли Самуїл наказав візникові їхати на Париж, Гретхен поспішала до своєї хатини в Ебербасі.
Можна було подумати, що вона повернулася здалеку. Башмаки її були всі в пилу, плаття розірвано, а по проваленим тьмяним очах видно, що вона не спала всю ніч.
Вона була в повному знемозі від утоми.
Вона увійшла в хатину, але там нікого вже не було.
- Як! - вигукнула вона з жахом. - Невже пані пішла? Я залишила її в лихоманці і в маренні! О Боже мій! Повернулася вона в замок? Побіжу туди.
Вона мала намір було йти, як раптом помітила на столі клаптик паперу.
На ньому було щось написано олівцем, навскіс і криво.
- Що це ще? - сказала Гретхен. Вона прочитала таке:
«Ти сказала мені, що дитина померла. Я втратила свідомість і, прийшовши до тями, не знайшла ні його, ні тебе. Тим краще! Дитина померла, значить і я можу померти. Якщо б він залишився живий, то і мені довелося б мимоволі жити. А тепер я можу відправитися услід за батьком моїм та Вільгельмом. Заклинаю тебе спасінням душ наших: нікому ні слова про те! »
- Що я наробила? Боже! І кинулася в замок.
Там вона застала барона, який прибув з Ашафенбург, і Юліуса - з Гавра, обох в повному розпачі.
Вони зібралися йти розшукувати Хріістіну.
За півгодини до приїзду Юліуса один із слуг бачив, як Христина увійшла в замок, пройшла повз нього, як привид, увійшла в свою кімнату, потім відразу ж повернулася назад і вийшла з замку.
Юліус побіг в кімнату Христини. Постіль була зім'ята. Вона не лягала спати.
На каміні, на тому самому місці, де вісім місяців тому Юліус, їдучи, поклав свою прощальну записку, лежало запечатаний лист.
Юліус швидко розкрив і розгорнув його.
Ось що він прочитав:
«Прости мене, мій Юліус. Повернення твоє вбиває мене, але я вмираю тому лише, що люблю тебе. Ти б перестав мене любити, може бути, навіть зненавидів би. Дитина наш помер. Ти тепер розумієш, що мені треба померти ».
- Батюшка! - закричав, як громом уражений, Юліус.
Барон прибіг на поклик. Юліус показав йому листа.
- Чи не падай духом, - втішав його барон. - Може бути, ще не пізно. Давай шукати її.
- Підемо шукати! - вигукнув Юліус. Він не міг звільнитися від заволодів їм страху.
Якраз в цю хвилину увійшла Гретхен. Юліус кинувся до неї.
- Де Христина? - закричав він. - Ти бачила Христину? Ти знаєш, що з нею сталося?
- Я сама шукаю її, - відповіла Гретхен. - Може бути, вона тут де-небудь, в замку.
- Ти її шукаєш? А чому? Значить, ти бачила її? Чи не приходила вона до тебе в хатину?
- Ні, - відповіла Гретхен. - Але ж все її шукають.
- Ще б! Як же не шукати! - в розпачі стогнав Юліус - Адже вона хоче померти, Гретхен!
- Послухай, Юліус, прийди в себе, заспокойся, - умовляв його барон. - Яким чином і де вона може вбити себе? У неї немає ні отрути, ні зброї!
В ту ж хвилину в голові у Гретхен пронеслося, як блискавка, слово, страшне назву, яке Христина часто повторювала в маренні.
- Ущелина Диявола! - вигукнула вона.
- Так! Біжимо швидше! - перебив її Юліус.
І всі троє кинулися до ущелини Диявола, а за ними і слуги.
Тут сталося з Юліусом щось жахливе. Прибігши до провалу, він хотів закричати, покликати Христину, але від хвилювання не міг вимовити жодного звуку і стояв, як онемевшій. Замість крику з горла його виривався якийсь шепіт.
- Так покличте ж її, - звернувся він до батька і Гретхен, зовсім знесилений. - Покличте її, я не можу!
Нарешті вони наблизилися до прірви.
Вони озирнулися навкруги: нічого ніде.
Вони нахилилися над провалом: теж нічого.
Юліус, ризикуючи щохвилини впасти в прірву, схопився рукою за кущ і, щоб краще розгледіти, повис всім корпусом над прірвою.
- Батюшка, - закричав він, - щось видніється! Сажнів в п'ятдесяти внизу, в глибині, виднівся стовбур дерева, стирчав догори прірви. На одному з товстих сучків цього стовбура висів обривок від капота, який Христина одягала вранці, і її яскрава шовкова косинка, куплена ще в Греції.
- Прощайте, батюшка! - вирвалося у Юліуса. І він випустив з рук кущ.
Але барон встиг схопити його за руку і утримати.
Він відтягнув його від провалу і дав знак людям, щоб вони стали біля нього, боячись, як би Юліус знову не вирвався з рук.
- Сину мій, сину мій! Будь розумніший, згадай, що ти християнин! - умовляв він його.
- Ах, батюшка! - ридав в розпачі Юліус. - Куди ж мені подітися тепер? Я приїхав і що ж знаходжу будинку: дружина кинулася в прірву, дитина померла. А люди ще позаздрять, мабуть, що я повернувся мільйонером.
В цей час барон, підійшовши до Гретхен, запитав її потихеньку:
- Гретхен, ви неодмінно знаєте що-небудь. Напевно тут замішаний Самуїл. Я вимагаю, щоб ви мені сказали все!
Але Гретхен подивилася йому в очі і відповіла холодно і рішуче:
- Я нічого не знаю, і мені нема чого вам говорити. Здавалося, вона дійсно нічого не знала або твердо зважилася мовчати.
Барон Гермелінфельд тільки похитав сумно головою і знову підійшов до сина. Потім, після довгих умовлянь і майже насильно, йому вдалося привести Юліуса додому. Слуги пішли теж з ним.
Гретхен залишилася одна у провалля.
- Так, - сказала вона. - Я дотримаю свою клятву і схороню її від всіх глибоко, як в цій безодні. Але все ж, Христина, ти неправа: ти своєю смертю поквапилася попередити боже правосуддя. А я, - я почекаю його тут, на землі.
- Глава сімдесят другому На Париж!
- ТИСЯЧА І ОДИН ПРИВИД Замість передмови