У відповідь реакцією на декартівський раціоналізм і його вчення про «вроджені ідеї» стала поява в Англії сенсуалізму - протилежної раціоналізму напрямки в гносеологіі.Сенсуалізм (англ. Sense - почуття, відчуття) - це філософське вчення про вирішальну роль відчуттів у пізнавальному процесі і, отже, про пріоритет чуттєвого досвіду над розумом. (Сенсуалізм тісно пов'язаний з емпіризмом, послідовники якого також вважали чуттєвий досвід основою людського пізнання).
Джон Локк (1632 - 1704) - англійський філософ і політичний мислитель, вважається засновником сенсуалізму в новоєвропейської гносеології. Він одним з перших виступив проти декартівської теорії «вроджених ідей», висунувши тези про те, що «душа дитини - чиста дошка» і «немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях» (Досвід про людський розум », 1690) . Тим самим Локк сформулював принцип матеріалістичного сенсуалізму. згідно з яким всі знання походять із чуттєвого сприйняття зовнішнього світу.
Інший підхід до сенсуалізму продемонстрував англійський єпископ Джордж Берклі (1685 - 1753). Прагнучи захистити релігію від ідей матеріалізму і атеїзму, Берклі в роботі «Трактат про основи людського пізнання» (1710) використовував для цього принципи сенсуалізму і в результаті створив концепцію суб'єктивного ідеалізму.
Берклі виступив з критикою вчення про матерію як речової основи (субстанції) всіх предметів і явищ. Кожен предмет, вважає Берклі, можна визначити як «комплекс відчуттів» (наприклад, яблуко - це зібрані воєдино певний смак, колір, форма, запах та ін.). Все, що реально існує, дано нам в наших відчуттях і сприйняттях, отже, за логікою Берклі, існувати - значить бути кимось більш прийнятною. (Esse est percipi). Оскільки людині в чуттєвому досвіді дані тільки окремі речі і явища, а матерія як субстанція не сприймається, отже, вона не існує і є «вигадкою безбожників-матеріалістів».
Проголосивши відчуття єдиною реальністю, яка сприймається людиною, Берклі вважав, що джерело (причину) відчуттів не слід шукати в свідомості самих людей (інакше б вони всі сприймали світ абсолютно по-різному). Отже, повинна існувати якась «вища» сила, яка «гармонізує» людські відчуття та надає їм «однаковість». Такою силою, за логікою єпископа Берклі, є Бог, який «вкладає» в свідомість людей відчуття, «показуючи світ таким, яким ми його бачимо».
Крім того, внесеними в гносеологічну концепцію Бога Берклі намагався уникнути звинувачень в так званому соліпсизму. згідно з яким реально існує тільки один суб'єкт, що пізнає, а об'єктивний світ, в тому числі інші люди, є плодом його уяви.
Джордж Берклі, однак, не помітив, що критика поняття «матерія» з позицій сенсуалізму руйнівна не тільки для матеріалізму, але і для релігії, оскільки в рівній мірі може бути застосована і до основних релігійних ідей - ідеї Бога і ідеї безсмертної душі. Ні Бог, ні душа, як і матерія, не дані нам безпосередньо в сприйняттях, їх не можна кваліфікувати як «комплекси відчуттів», значить, за логікою беркліанского сенсуалізму, вони теж не існують, будучи плодом людської уяви. І якщо сам Берклі, будучи єпископом, до подібних висновків прийти не зміг в силу спочатку релігійної установки свого світогляду, то його співвітчизник Девід Юм, звернув увагу на логічну помилку Берклі і підняв питання про причини виникають у нас відчуттів.
Девід Юм (1711 - 1776) - англійський (шотландський) філософ, історик, вчений-публіцист, зайняв позицію гносеологічного скептицизму і агностицизму. У своєму основному творі «Трактат про людську природу» (1739-1740), послідовно розвиваючи ідеї сенсуалізму, він прийшов до висновку, що єдино достовірний факт - це наявність у нас відчуттів і сприйнять. Однак джерело їх невідомий. і з цього приводу можна висловити три припущення:
1) причина відчуттів - об'єктивно існуючий зовнішній світ;
2) відчуття народжуються в свідомості (в душі) самої людини;
3) джерелом наших відчуттів є Бог.
Яка з цих версій правильна, ми, вважає Юм, не знаємо, і ніколи знати не будемо. «Неможливо довести існування або неіснування Бога, душі або матерії як причини відчуттів» (тобто, сутність світу нам невідома).
У повсякденному житті, вважає англійський агностик, ми користуємося не так теоретичними знаннями, скільки вірою, заснованої на звичці. Люди вірять в існування Бога, в наявність безсмертної душі, в реальність зовнішнього світу, остільки, оскільки в життєвій практиці це корисно. Крім того, люди схильні оцінювати події і робити висновки про їх причини, спираючись на життєвий досвід і звичку. Наприклад, зійшло сонце - стало тепло і світло; висновок: сонце - причина тепла і світла. Однак, зауважує Юм, «після цього» не означає «через» цього, тому навіть часте повторення зв'язку якихось подій у часі не дає нам знань про причини цього зв'язку. Звичні уявлення, засновані на життєвому досвіді, перенесені в майбутнє, не можуть вважатися достовірним знанням. Слідство неможливо логічно вивести з причини, тому причинний зв'язок між об'єктами недовідна, а значить і пізнати.
Концепція Девіда Юма, справила великий вплив на подальший розвиток філософії, зокрема, Юм виступив як безпосередній попередник агностицизму І. Канта, а його заперечення об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків було сприйнято позитивістської філософією XIX - XX ст.