З роботи мене звільняли "з музикою" двічі в житті. А точніше - раз. Тому що в другому випадку звільнення і підвищення відбулося одночасно, але в кінці кінців все закінчилося втратою робочого місця.
Не хочу хвалитися, але вибір у мене (два місяці після перших пошуків роботи в Америці) був. Або прибирання, або танці в клубах, або касир в якомусь магазинчику, де власником був обов'язково якийсь прибитий старий з неодноразовими звинуваченнями в сексуальних домаганнях в недалекому минулому.
Робота покоївки в готелі мені страшно сподобалася. Я відразу побачила різницю між роботою покоївок, які працювали безпосередньо на готель і отримували свої 14 доларів на годину, ланч і подвійну ставку, якщо потрібно було залишитися після закінчення зміни. Польки були нелегалами, в готель потрапили через сумнівне агентство, яке "чесно" платило 5 доларів за кімнату, ніж та мотивувало дівчат брати на себе по 15-17 номерів в день.
"Готельні" покоївки - це була мафія з жінок середнього віку, які емігрували в Америку в розпал війни на Балканах. Вони з підозрою дивилися на все, що не мало боснійського походження. З польками вони спілкувалися крізь зуби і не поважали їх легковажний підхід до роботи, яку багато хто вже присвятили з десяток років. Дівчата на це не звертали уваги і мали "шило в дупі". Бувало, що в неділю на роботу вони приходили відразу після нічних тусовок в клубах. З усім макіяжем, відвертим одягом і пікантними подробицями. Готель надавав уніформу, кожен день чисту і вигладжену. Ми всі переодягалися в одній великій кімнаті, половину якої займали молоді веселі польки, а в іншому кінці на них бурчали боснійки, які, мабуть, кожен вечір читали додаткову молитву щоб їхні сини, боронь Боже, не привели в будинок таку невістку.
Я була десь на меридіані. У мене були документи і я не плекала всепоглинаючої подяки до своїх благодійникам за 5 доларів за кімнату. Мені подобався менеджмент готелю. Все, чого нас вчили в університеті на лекціях по менеджменту, тут оживало на моїх очах у вигляді організованої роботи величезної компанії, яка дбала як про своїх гостей, так і працівників. Щоденні "двадцятихвилинки" перед робочим днем, усміхнені і приємні менеджери середньої ланки; кухня для персоналу, де на День Подяки обід для всіх працівників подавало керівництво. А команда готелю була численна. Думаю, десь близько 100 чоловік. Покоївки були самі малоорганізованої, мабуть у зв'язку з мінімальним знанням англійської та повним ігноруванням правил, які ми повинні були свято дотримуватися. Наприклад, кожен день міняти постільну білизну, як і належить в 4-5-ти зірковому готелі. Де там! Польки винайшли спосіб, як натягувати простирадла, щоб вони виглядали "свіжими". Їм не вистачало часу на "деталі". 7 хвилин на кімнату і не більше. Тоді як легальної покоївки виділяли від півгодини до 45 хвилин.
Після двох місяців роботи я зрозуміла, що хочу працювати саме в цьому готелі аж до того дня, поки не стану генеральним менеджером. Ось так. Всі мене в ньому зачаровувало. Дворецький в білих рукавичках, фасад з золотим оздобленням, стара історична частина, де кімнати нагадували будуари замку. Товсті стіни і приглушене освітлення коридорів, яке зараз мені пригадується у вигляді факелів.
Робота була важка, повірте. Але я її не помічала. Працювати в центрі міста було так схоже на кадри з фільмів. І нічого, що виходити з дому доводилося о 5.15 ранку, а на роботі бути в 8. Кожен день, коли я піднімалася з підземного переходу на Мічиган Авеню, моє серце стрибало від виду висотних будинків, верхівки яких губилися в тумані і нагадували товсті мотузки, які пов'язували землю з небесами. І мені не вірилося, що я тут.
Мій готель і центр Чикаго - це як інший світ в порівнянні з тими районами, де я жила. Де жив робітничий клас. Але цей контраст не засмучує мене. Тільки мотивував. Все здавалося можливим, захоплюючим і повним пригод.
Переодягнувшись у форму з білими комірцями, я з нетерпінням чекала список номерів, які перепадуть сьогодні. Для мене це була лотерея. Всі ми хотіли південну історичну вежу. Там все було красивіше, люди більш культурні і номера чисті. Але туди ми потрапляли рідко. Хіба, якщо хтось із "готельних" покоївок не виходив на роботу. Північна частина - типовий готель бізнес-класу. Нічого особливого, крім виду з вікна. Але мені цікаво було стукати в двері і здогадуватися, хто там буде сьогодні. Найкраще, якщо готель приймав з'їзд медиків або ще якусь конференцію. Їх цілими днями не було в номерах. Ми нудьгували без людей. Японці взагалі, здавалося, навіть не розпаковували валізи. Хіба щоб дістати зубну щітку. На королівському ліжку, розрахованої на двох американців, або шістьох азіатів, бізнесмен з Японії займав краєчок матраца, підім'явши одну з 10 подушок, прокидався, немов його застукали в чужому домі, і зникав. Інша частина номера була в незайманому стані.
Перевіряли номера на чистоту наші сервіс інспектори - молоді дівчата, які проходили стажування в Америці. Менеджери в кінці кожного тижня переглядали середній бал кожної покоївки і, якщо потрібно, проводили виховну роботу.
У мене були хороші показники, але не такі хороші, як у Басі. Бася (скорочено від Барбара) - полька п'ятдесяти років, з двома вищими освітами та науковою кар'єрою в Кракові. Англійської не знала, в Америку приїхала по Грін Карту і потрапила в готель, так як і я. Бася була просто нереально відповідальною людиною з певними нервовими розладами. Бо як інакше пояснити те, що іноді вона після закінчення зміни ще раз бігла в номери, де на її думку косметика в ванній була виставлена не належним чином? Бася стала моєю подругою і завершенням кар'єри в готельному бізнесі. Ну, не те щоб подругою. Всі думали, що вона моя мати. Те, що ми були анітрохи не схожі і говорили на різних мовах нікого не дивувало. Ми жили в північній частині Чикаго і їздили на роботу одним поїздом. На цьому всі наші спільні риси закінчувалися. Бася розмовляла з усіма польською мовою. Так, на зразок її повинен розуміти весь світ. Починаючи з мене і аж до нашого молодого менеджера, який в підсумку став уникати її.
У поїзді я слухала історії про польську комуні, Солідарності, близнюках-політиків, католицької церкви і надлишку євреїв в суспільстві. В кінці робочого дня по дорозі до метро ділилися враженнями про номерах, які нам випали в той день, а в вагоні підземки Бася починала молитися. Вперше, коли я помітила, що вона щось упівголоса бубонить без зупинки, мене це дуже налякало. Потім я помітила чотки в руці і заспокоїлася. Думаю: "Слава Богу, обійдемося сьогодні без екскурсій в величне минуле польської нації". Безпечно витягую якусь книжку, але ловлю на собі незадоволений погляд Басі. Вона дістає з сумки ще одну чотки і пропонує молитися з нею. Польською. Пропонує - це навіть не те. Швидше, командує. Тому що як тільки я хочу сачкануть і мій голос затихає, поки я розглядаю якогось цікавого пасажира, як тут же чую голос Басі на весь вагон: "Матка Боска. І з твоїм Синьому." Я приєднуюся до молитви і люди дивляться на нас з подивом і навіть острахом, бо Бася ще час від часу закриває очі в повній відданості і покорі. А я дивлюся навколо з мовчазним криком: "Рятуйте! Я - заручник!"
Заручник доброти Басі. Ага. Бутерброди кожен день на ланч (Бася завжди носила їжу з собою, куплену в польському магазині. Американської кухні вона не довіряла і говорила, що не дарма від неї "люди пухнуть").
Титул "Працівник місяця" розділили на двох. Але на той час вона мене почала конкретно нервувати. Особливо її небажання розмовляти зі мною англійською мовою, що було б корисніше для обох, замість постійного польського. Однак, на роботі, як тільки їй доводилося мати справу з менеджерами, Бася демонстративно діставала електронний перекладач і з усіма можливими потугами головного мозку показувала своє невгамовне бажання самовдосконалюватися. Начальство дуже любило цим милуватися і ставило Басю всім в приклад. Особливо боснійку і афро-американкам, яким перекладач не завадив би.
У поїзді вона більше не молилася, а чіплявся до пасажирів зі своїми позитивними посланнями. Типу: "Америка - країна можливостей! Я тут три місяці і вже вся така супер успішна покоївка". При цьому демонструвала посвідчення "працівник місяця". Ще якби вона намагалася це розповідати англійською, то люди, може б не лякалися. Але це була суміш польського, латині і Бог знає чого, яка в кінці закінчувалася зверненням до мене: "Ну, Марися, ну розкажи їм! Ти ж вмієш!". І я перекладаю комусь, що ось моя подруга каже, що ваша дитинко дуже гарненька (Бася в цей час надає візуальний супровід, посміхаючись, ловлячи себе за щоки і корча всі можливі гримаси, щоб розсмішити дитину). Або я повинна перевести якомусь хлопцеві в костюмі, що він дуже схожий на сина Басі, який закінчує консерваторію і дуже талановитий (як і всі поляки). Хлопець дякує і поспішає на вихід на 10 зупинок раніше, тому що їхав він у аеропорт.
Так ми з молитовної пари стали цирковий. Люди тепер думали, що ми щось продаємо, так завзято чіпляючись до пасажирів.
У готелі, проте, почалися позитивні кадрові зміни. Стажування інспекторів закінчувалися і на їх місце шукали людей. Як і кожна компанія, наш готель надавав перевагу "своїм" перевіреним кадрам. Дешевше і доцільніше було оплатити короткі курси колишньої покоївки, яка себе вже зарекомендувала, ніж приймати когось з вулиці. На одному з ранкових зборів нам повідомили про вільну вакансію.
Бути інспектором фізично важко - доводиться весь день бігати по сходах і перевіряти кімнати, стежити, щоб брудну білизну вчасно потрапляло в пральню і щоб ні в якому разі клієнти не скаржилися на недостатню чистоту в номері. Години роботи були довші, ніж у покоївок і відповідальність більше. Але я знала, що хочу цю роботу. Крім того, у мене була перевага - легальний статус і молодий вік.
В той день одна з інспекторів прийшла до мене в номер і порадила поговорити з менеджером персоналу. Вона пообіцяла написати рекомендацію і взагалі була налаштована дуже оптимістично.
На радощах я біжу шукати Басю. Розповіла їй все, вона немов зраділа. Але мимохідь поцікавилася, чому їй не запропонували цю роботу і що все вийшло не дуже чесно. ( "Тому що ти не говориш англійською", хотілося мені їй сказати. Але промовчала.) По дорозі додому Бася скаржилася на свою важку долю нікому не потрібного інтелігента. Я знала, до чого це йде.
Ранку не обіцяло нічого доброго. У роздягальні Бася ахала і стогнала, як у неї болять ноги і як важко, коли навколо все молоді та байдужі. У ліфті нагадала про вчорашню розмову і сказала, що краще все зробити до ланчу.
В номер до мене знову піднялася моя інспектор і сказала, щоб про нову роботу я нікому не розповідала. Так як я до сих пір не була працевлаштована готелем, то мені потрібно звільнитися з роботи в агентстві, і лише після цього заповнити всі необхідні документи в офісі готелю.
Бася зловила мене під руку і майже силоміць штовхала в офіс для розмови. Я їй пояснюю, наскільки це буде невчасно і навіть нахабно з мого боку. Я ще навіть не була офіційно прийнята на роботу. Але вже було пізно. Менеджер нас помітив і запросив до кабінету.
Поки я встигла йому розповісти в чому справа, Бася розгорнула цілу кампанію під гаслом "Прийміть мене в штат готелю!". Десь з кишень дістала всі свої звіти по чистоті кімнат, заяложений завдяки частим експозиціям знак "працівник місяця", фотографії дітей, Грін Карту і, нарешті, в хід пішов "козир" - забинтована нога з варикозним розширенням вен. Я повинна була це все перевести, хоча Бася весь час мене перебивала і повторювала: "Ми - Літел інгліш. Марія - хелп. Марія - френд, ви гуд."
Але нічого вже не могло бути "гуд". Я з відчаєм помічала роздратування і напругу на обличчі містера С. Він не міг зрозуміти, що ми хочемо. Бася же працює вже в готелі. Якого біса? Тоді він допер, що ще є агентство і ми пов'язані з ним. Сказав що подумає. Ми пішли на ланч, але передчуття у мене були найгірші. Все було дуже добре і дуже швидко. Бася ж хвалила Бога за все благодаті в особі такого хорошого начальства.
У кафетерії, поки я замовляла собі обід, вона вже підсіла до полькам і розповідала їм, що "Марися переходить на посаду інспектора, а сама Бася нарешті почне працювати як біла людина". Навіть боснійки нагострили вуха. Як я їй тільки не сигналила, щоб вона замовкла і їла свої польські бутерброди. Все було марно.
Польки багатозначно переглядалися між собою і почали загальне обговорення. Поверталися в номер ми з Басей удвох. Вона радісно наспівувала якусь пісеньку, а мені хотілося скинути її в шахту ліфта.
Перед закінченням робочого дня мене в коридорі зловила за руку моя доброзичлива інспектор. Тільки на цей раз вона була сердита, її обличчя червоне, як ніби хтось надавав їй ляпасів.
"Я тебе просила нікому не розповідати про нову роботу? Все пропало! З вашого агентства зателефонували нашому менеджеру і пригрозили судовим позовом за порушення контракту і за те, що готель переманює співробітників агентства".
"Але я з агентством нічого не підписувала! Вони мене навіть особисто не знають", мої жалюгідні спроби врятувати ситуацію були марні.
Я підставила людини, який мені щиро хотів допомогти заради людини, якій не варто потурати так довго.
У роздягальні я ледь стримувала сльози і злість. Сказала Басьо все, але та тільки виправдовувалася своїм християнським обов'язком давати пораду іншим "в нужді".
"Господи, як же ти мені набридла", думала я, в останній раз переодягаючись з готельної форми в "громадянську". Додому я поїхала одна, в іншому вагоні. Чи не мала терпіння слухати що "все буде добре".
Бася залишилася на роботі від агентства в готелі, і навіть не вважала, що було б справедливо звільнитися і самої. За компанію, з почуття християнської солідарності. Як ті перші мученики за віру, про яких вона так любила розповідати.
Під час нашої останньої розмови вона сказала, що ти, мовляв, молода і знайдеш навіть кращу роботу. Он скільки тих готелів в центрі! А як знайдеш, то вже і про мене не забудь. Я адже Літел інгліш, а ми френд.