В якій формі спочатку існував текст Нового Завіту, яким змінам він піддавався з плином часу і з яких причин? Знати ці загальні відомості необхідно для розуміння особливостей тих джерел, з якими має справу кожен, хто береться за дослідження життя і вчення Ісуса Христа.
Цей текст - фрагмент з нової книги відомого богослова і проповідника митрополита Іларіона (Алфеєва) «Початок Євангелія», яка вийшла у видавництві Стрітенського монастиря. Дана книга - перша в серії «Ісус Христос. Життя і вчення », яка, як планується, буде складатися з шести томів. (Тема і підзаголовки статті дано редакцією).
Лише згодом, уже в християнську епоху, загальне вживання отримали кодекси - книги, що складаються з окремих зшитих між собою аркушів. При цьому в іудейській традиції вживання сувоїв збереглося аж до наших днів. Кодекси ж були запозичені християнською Церквою з античного світу (книги в формі кодексів існували в Греції і Римі). З дійшли до нас п'яти з половиною тисяч рукописів Нового Завіту лише близько сотні є сувоями, всі інші - кодексами. У III-IV століттях сувої були фактично повністю витіснені кодексами.
Поступове витіснення сувоїв кодексами може бути пояснено причинами практичного характеру: кодекси зручніше в зверненні, краще зберігаються, менше псуються. Однак є в цьому і якась богословська значимість. Сувої виявилися в числі інших атрибутів старозавітній релігії, які вважалися в іудейській традиції священними і недоторканними, але відкинутих християнами. Втім, сталося це не відразу.
Перші Євангелія, мабуть, були написані саме на свитках. Зауважимо, що євангелісти на древніх іконах іноді зображувалися із сувоями, а не з кодексами в руках; в візантійську епоху, однак, євангелістів стали зображати з кодексами.
Біблійні пророки, навпаки, і в візантійської іконографії завжди зображуються зі сувоями. Що ж стосується Ісуса Христа, то на всіх відомих нам іконах, де Він зображений тримає Євангеліє, в Його руках знаходиться кодекс, а не сувій. Таким чином, сувій символізує Старий Завіт, а кодекс - Новий.
Папірус і пергамент
При виготовленні книг в давнину вживалися два матеріали - папірус і пергамент. Як правило, сувої робили з папірусу, кодекси - з пергаменту. Папірус проводився з рослини сімейства осокових (воно і дало назву цьому письмовою матеріалу); пергамент ж, що володіє більшою міцністю, був особливим чином оброблену шкіру тварин.
Серед дійшли до нас кодексів Нового Завіту деяку частину складають так звані палімпсести - пергаментні рукописи, в яких початковий текст зіскоблювали або змивали і на його місці писали інший. До числа таких належить, наприклад, знаменитий Єфремов кодекс (V ст.): В ньому поверх початкового грецького тексту був написаний сирійський переклад Євангелія. За допомогою інфрачервоних променів вченим вдається в деяких випадках відновлювати первісний текст.
Унциальное і мінускульним
Все що дійшли до нас рукописи Нового Завіту, написані грецькою мовою, по типу листи поділяються на унциальное і мінускульним. Унциальное шрифт складається тільки з великих літер (він отримав свою назву від унції - дрібної монети, розміром якої приблизно відповідали літери), мінускульним - лише з малих. Всі стародавні рукописи Нового Завіту - унциальное; починаючи з IX століття переважають мінускульним рукописи.
При листі обох типів, будь то унциал або минускул, не вживалися багато допоміжні прийоми організації тексту, які характерні для сучасної епохи. Так, не було відмінності між великими та малими буквами: всі букви були або прописними (в унціалом), або малими (в минускул). Відсутнє розподіл тексту на абзаци. Практично повністю була відсутня пунктуація: між пропозиціями не ставилися точки, між частинами пропозиції - коми; були відсутні знаки запитання й оклику, лапки та інші звичні для нас форми організації тексту.
Більш того, текст писався без проміжків між словами. Стародавній рукопис - це суцільна в'язь літер, або великих, або дрібних. Правил перенесення не існувало. Багато священні імена і деякі найбільш вживані слова писалися скорочено. Все це ускладнювало розуміння тексту і ставало причиною численних відмінностей у тлумаченні окремих місць Священного Писання, а також появи різночитань при переписуванні тексту.
Взагалі книжкова культура давнини була докорінно відмінною від тієї, що звична нам. У давнину мало місце побожне, трепетне ставлення до письмового слова. Сьогодні, беручи в руки газети, ми переглядаємо їх, пробігаючи очима тисячі, десятки тисяч слів, нерідко навіть не вникаючи в їх зміст. За часів же, коли створювалося Святе Письмо, письмове слово цінувалося дуже високо - не тільки тому, що писальний матеріал був дорогим і робота переписувачів трудомісткою: було взагалі не прийнято писати тільки для того, щоб висловитися. Якщо людина сідала за стіл і брав в руки стило, передбачалося, що він напише що-небудь вагоме, значиме. Тому і ставлення до книги було іншим; тому книги не читали про себе, а тільки вголос - неспішно, вдумливо, благоговійно.
Святе Письмо було невід'ємною частиною ранньохристиянського богослужіння. Для літургійного вживання створювалися спеціальні списки Євангелія - так звані Євангелія-Пракосо, або лекціонарій: в них текст розміщувався не в звичайній послідовності, а в тій, в якій він читався за богослужінням.
Літургійне вживання рукописів Старого і Нового Завітів стало причиною появи в них різних допоміжних знаків, що полегшують читання вголос. Ці знаки - невми - ставилися в тексті над рядком і вказували, з якою інтонацією потрібно прочитати певне слово або фразу. Згодом за допомогою невм стали записувати мелодії богослужбових співів: так розвинулася в Візантії невменная нотація, успадкована і Руссю (на Русі вона отримала назву крюкової).
Багато рукописи Нового Завіту містять мініатюри - ілюстрації, які полегшують розуміння тексту. За мініатюр можна судити, як розуміли той чи інший священний текст в епоху, коли створювалася конкретна рукопис.
Діатессарон і перікопи
Досить рано суцільний текст Євангелій почали ділити на тематичні уривки. Вперше такий поділ здійснив сирійський письменник II століття Татиан. Він склав з чотирьох Євангелій одне - Діатессарон (буквально - за чотирма). Тетяну Діатессарон був широко поширений в Сирійській Церкви: в IV столітті на нього написав тлумачення преподобний Єфрем Сирин. Однак у візантійській традиції Діатессарон не набув поширення. Більш того, деякі візантійські церковні діячі всіляко боролися з розповсюдженням Діатессарон: святий Епіфаній Кіпрський, зокрема, систематично розшукував рукописи цього твору і спалював їх.
Більш довговічним виявився праця олександрійського диякона III століття Амонію, який, не зводячи чотири Євангелія в одне, розділив євангельський текст на так звані перікопи - уривки різної довжини (найкоротші перікопи включали лише одну фразу).
Сучасне розподіл євангельського тексту на глави сходить до архієпископа Кентерберійського Стівену Ленгтон (пом. 1228 р). Що ж стосується розподілу глав на вірші, то воно було вперше здійснено паризьким книговидавцем Робером Етьєном (Стефанус) у 1551 році. Цю традицію запозичили і російські видання Нового Завіту. У слов'янських же рукописах текст був розділений на «зачала», необхідні для літургійного вживання.
Лише в XIX столітті в виданнях Біблії з'явилися посилання на так звані паралельні місця: вони друкуються майже у всіх сучасних виданнях Нового і Старого Завіту на полях. Паралельні місця допомагають нам порівнювати виклад одного і того ж події в різних Євангеліях, знаходити першоджерела старозавітних цитат в Новому Завіті. У III-VI століттях в цьому, мабуть, потреби не було, так як Біблію знали набагато краще, ніж тепер.
Читаючи отців Церкви, ми не можемо не здивуватися тому, з якою віртуозністю вони оперували біблійними текстами, приводячи паралелі з самих різних частин Біблії. Але ж вони користувалися рукописами, в яких не було посилань на паралельні місця. Але для сучасного читача паралельні місця виявляються у нагоді.
Помилки очі, пам'яті, судження
Помилки очі з'являлися через недосконалість листи, незручності читання суцільного тексту, в якому багато слів скорочувалися, деякі могли бути невдало перенесені або стерті, окремі слова візуально виявлялися схожими на інші; іноді текст був настільки дрібним, що переписувач не міг його як слід роздивитися.
Помилки пам'яті виникали, зокрема, в результаті того, що, поглянувши на фразу, переписувач не цілком точно її запам'ятовував, а скопіювавши, чи не звіряв заново з оригіналом.
Помилки судження виникали, коли при спірному читанні з двох варіантів вибирався найгірший. Так, якщо перед очима переписувача два кодексу, з яких один містить правильне читання, а інший неправильне, він може вибрати друге, оскільки з якихось причин саме воно представляється йому вірним.
До навмисному псуванні тексту слід віднести, зокрема, ті спотворення, які робилася єретиками для виправдання своїх лжевчень. Так, наприклад, Маркион при переписуванні Євангелія від Луки свідомо зраджував або виключав з тексту ті місця, які не відповідали його гностичної системі. Однак потрібно зазначити, що тексти, зіпсовані єретиками, Церква швидко розпізнавала і вилучала з ужитку.
Більш складним є питання про навмисне внесення змін до тексту, пов'язаному з лінгвістичної або риторичної корекцією: переписувачі здавалося, що текст недостатньо грамотно складений, або він вважав, що в текст вкралася помилка, і на свій страх і ризик змінював фразу, слово або букву ( см. Мецгер Б. Текстология Нового Завіту. С. 190-202).
Нарешті, вкажемо на ту різновид навмисної псування тексту, яку сучасна наука називає гармонійної коригуванням - коли текст одного Євангелія виправлявся так, щоб він більше відповідав тексту іншого Євангелія. Як приклад можна привести різницю між версіями молитви «Отче наш» в Євангеліях від Матвія і від Луки. У звичному для нас синодальному перекладі Нового Завіту це майже ідентичний текст, тоді як в критичному виданні, заснованому на найбільш древніх рукописах, наведені два різних тексту: молитва «Отче наш» у Луки коротше, ніж у Матвія. Якщо виходити з того, що обраний для синодального перекладу оригінал відображає розвиток, яке євангельський текст зазнав протягом багатьох століть, а критичне видання відновлює текст, максимально наближений до первісного, то стає очевидним, що в оригінальній версії Євангелія від Луки молитва «Отче наш» була дана в скороченому вигляді, проте наступні переписувачі доповнювали її за рахунок Євангелія від Матвія: в результаті відмінності стерлися і текст вийшов ідентичним.
Яка рукопис правильна?
Однак в XIX столітті все більшу увагу стали звертати на стародавні рукописи Нового Завіту, в яких містилися численні різночитання з textus receptus. В середині XIX століття німецький библеист К. Тішендорф видав кілька таких рукописів, серед яких найбільш знаменитим був Синайський кодекс V століття, знайдений ним в бібліотеці монастиря Святої Катерини на Синаї.
Поступово кількість відомих науці рукописів зростала, і в кінці XIX століття стали з'являтися критичні видання, в яких грецький текст Нового Завіту, відновлений на основі рукописної традиції, друкувався з підрядковими примітками, які містили основні різночитання. Ці видання відомі під ім'ям Нестле - Аланда *.
З середини ХХ століття до роботи з видання критичного тексту Нового Завіту підключилися Об'єднані біблійні товариства, в складі яких працювали католицькі, протестантські та православні вчені. В результаті спільними зусиллями було підготовлено той грецький текст Нового Завіту, який став закономірним результатом послідовного охоплення все більшого кола рукописних джерел, розвитку методів текстологічного дослідження та вдосконалення прийомів філологічної та богословської критики (Алексєєв А. А. Текстологія Нового Завіту і видання Нестле - Аланда. С. 81).
Текст, що міститься в 3-му виданні грецького Нового Заповіту, підготовленому Об'єднаними біблійними товариствами, ідентичний тексту, що міститься в 26-му виданні Нестле-Аланда (відмінності між двома виданнями стосуються тільки критичного апарату, але не самого тексту). Це свідчить про певний консенсус, досягнутий провідними світовими вченими щодо основних різночитань в тексті Нового Завіту.
Проте роботу з удосконалення критичного тексту Нового Завіту, максимально наближеного до передбачуваного архетипу, не слід вважати закінченою. Вона триває, підходи до тексту змінюються, прийняті за аксіому думки дослідників (в тому числі ті, на основі яких віддавалася перевага тим чи іншим варіантам тексту) переглядаються.
Робота над критичним виданням Нового Завіту виявила його унікальність як літературного пам'ятника, рівного якому за кількістю рукописів в історії людства не було. У той же час, з огляду на безпрецедентну кількість рукописів, не дивно і кількість різночитань між ними. З понад п'ять тисяч відомих науці манускриптів немає двох, які були б повністю ідентичні (Metzger B. A Textual Commentary on the Greek New Testament. P. XXIV).
Загальна кількість відомих науці і відображених у виданні Нестле - Аланда різночитань перевищує десять тисяч; між textus receptus і виданням Нестле - Аланда істотних різночитань, які впливають на розуміння змісту тексту, кілька сотень (Алексєєв А. А. Текстологія Нового Завіту і видання Нестле - Аланда. С. 88, 98).