Від того ж ще й
Зізнайся, ти очікуєш від мене листи або відчайдушного, або захопленого. Не тут то було. Лист моє буде як всі листи. Нового нічого не сталося, та, здається, і статися не може. Днями ми каталися в човні по озеру. Опишу тобі це катання. Нас було троє: вона, Шиммель і я.
Не розумію, що їй за полювання так часто запрошувати цього старого. Х. ие дуються на нього, кажуть, що він став нехтувати своїми уроками. Втім, на цей раз він був забавний. Пріімков не поїхав з нами: у нього боліла голова.
Погода була славна, весела: великі, точно роздерті білі хмари по синьому небу, всюди блиск, шум у деревах, плесканье і шльопання води біля берега, на хвилях швидкі, золоті змійки, свіжість і сонце! Спершу ми з німцем веслування; потім ми підняли вітрило і помчали. Ніс човна так і занирял, а за кормою слід сичав і пінився. Вона сіла біля керма і почала правити; на голову вона пов'язала хустку: капелюх б знесло; кучері виривалися з-під нього і м'яко билися по повітрю. Вона твердо тримала кермо своєї засмаглою ручкою і посміхалася бризок, зрідка летів їй в обличчя. Я задрімав на дні човна, недалеко від її ніг; німець дістав люльку, запалив свій Кнастер і - уяви - заспівав досить приємним басом. Спершу він заспівав старовинну пісеньку: "Freu't euch des Lebens", потім арію з "Чарівної флейти", потім романс під назвою: "Азбука любові" - "Das A-B-C der Liebe".
У цьому романсі проводиться - з пристойними примовками, зрозуміло - вся азбука, починаючи з А, Бе, Це, Де, - Вен їх дих зе!
Wenn ich dich seh '!).> І кінчаючи: У, Фау, Ве, Ікс - Мах ейнен кніксену! Він проспівав всі куплети з чутливим виразом; але треба було бачити, як шахрайський він примружив ліве око на слові: кишці! Віра засміялася і погрозила йому пальцем. Я помітив, що, скільки мені здається, м Шиммель, свого часу, був малий не промах. "О, так, і я міг постояти за себе!" - заперечив він з важливістю, вибив попіл з трубки собі на долоню і, корисний пальцями в кисет, хвацько, збоку, вкусив мундштук чубука. "Коли я був студентом, - додав він, - про-хо-хо!" Більше він нічого не сказав. Але що це було за "о-хо-хо"! Віра попросила його заспівати якусь студентську пісню, і він заспівав їй: "Knaster, den gelben" <>, але на останній ноті сфальшував. Дуже вже він раскутілся. Тим часом вітер посилився, хвилі покотилися досить великі, човен злегка нахилився; ластівки зашнирялі низько навколо нас. Ми переставили вітрило, почали лавірувати. Вітер раптом перескочив, ми не встигли впоратися - хвиля плеснула через борт, човен сильно зачерпнула. І тут німець показав себе молодцем; вирвав у мене мотузку і поставив вітрило як слід, промовивши до того говорячи: "Ось як це робиться в Куксгафене!" - "So macht man's in Guxhafen!" Віра, ймовірно, злякалася, тому що зблідла, але, за своїм звичаєм, не вимовила ні слова, підібрала плаття і поставила шкарпетки на перекладину човна. Мені раптом спало на думку вірш Гете (я з деяких пір весь заражений їм). пам'ятаєш: "На хвилях виблискують тисячі тих, хто вагається зірок", і прочитав його голосно. Коли я дійшов до вірша: "Очі мої, навіщо ви опускаетесь?" - вона злегка підняла свої очі (я сидів нижче її: погляд її падав на мене зверху) н довго дивилася вдалину, мружачись від вітру.
Легкий дощ налетів миттєво і застрибав бульбашками по воді. Я запропонував їй своє пальто; вона накинула його собі на плечі. Ми пристали до берега - не у пристані - і до дому дійшли пішки. Я вів її під руку. Мені все начебто хотілося сказати їй щось; але я мовчав. Однак я, пам'ятається, запитав її, навіщо вона, коли буває вдома, завжди сидить під портретом пані Єльцова, немов пташеня під крилом матері? "Ваше порівняння дуже вірно, - заперечила вона, - я б ніколи не хотіла вийти з-під її крила". - "Чи не бажали б вийти на волю?" - запитав я знову. Вона нічого не відповідала.
Я не знаю, навіщо я розповів тобі цю прогулянку, - тому хіба, що вона залишилася в моїй пам'яті як одне з найсвітліших подій минулих днів, хоча по суті яке ж це подія? Мені було так радісно і безмовно весело, і сльози, сльози легкі і щасливі, так і просилися з очей.
Так! уяви, на інший день, проходячи в саду повз альтанку, чую я раптом - чийсь приємний, звучний жіночий голос співає: "Freu't euch des Lebens." Я заглянув в альтанку: це була Віра. "Браво! - вигукнув я, - я і не знав, що у вас такий славний голо"! "Вона засоромилась і замовкла. Крім жартів, у ній відмінний, сильний сопрано. А вона, я думаю, і не підозрювала, що у неї хороший голос. Скільки незайманих багатств ще таїться в ній! Вона сама себе не знає. Але не так, що така жінка в наш час рідкість?
Дуже дивний розмова була у нас вчора. Мова зайшла спершу про привидів.
Уяви: вона в них вірить і каже, що має на те свої причини. Пріімков, який тут же сидів, опустив очі і похитав головою, як би підтверджуючи її слова. Я став було її розпитувати, але скоро помітив, що ця розмова була їй неприємний. Ми почали говорити про уяві, про силу уяви. Я розповів, що в молодості я, багато мріючи про щастя (звичайне заняття людей, яким в житті не пощастило або не щастить), між іншим, мріяв про те, яке було б блаженство провести разом з коханою жінкою кілька тижнів у Венеції. Я так часто думав про це, особливо по ночах, що у мене потроху склалася в голові ціла картина, яку я міг, за бажанням, викликати перед собою: варто було тільки закрити очі. Ось що мені уявлялося: ніч, місяць, світло від місяця білий і ніжний, запах. ти думаєш, лимона? немає, ванілі, запах кактуса, широка водна гладь, плоский острів, зарослий оливами; на острові, біля самого берега, невеликий мармуровий будинок, з розкритими вікнами; чується музика, бог знає звідки; в будинку дерева з темними листям і світло полузавешенной лампи; з одного вікна перекинулася важка оксамитова мантія із золотою бахромою і лежить одним кінцем на воді; а спершись на мантію, поруч сидять _он_ і _она_ і дивляться вдалину туди, де видніється Венеція. Все це так ясно мені уявлялося, як ніби я все це бачив на власні очі. Вона вислухала мої брудні і сказала, що і вона теж часто мріє, але що її мрії іншого роду: вона або уявляє себе в степах Африки, з яким-небудь мандрівником, або шукає сліди Франкліна на Льодовитому океані; жваво уявляє собі всі позбавлення, яким повинна піддаватися, всі труднощі, з якими доводиться боротися.
- Ти начиталася подорожей, - зауважив її чоловік.
- Може бути, - заперечила вона, - але коли вже мріяти, що за полювання мріяти про нездійсненне?
- А чом би й ні? - підхопив я. - Чим бідне нездійсненне винувато?
- Я не так висловилася, - промовила вона, - я хотіла сказати: що за охота мріяти про саму себе, про своє счастии? Про нього рипатися; воно не приходить - що за ним ганятися! Воно як здоров'я: коли його не помічаєш, значить, воно є.
Ці слова мене здивували. У цій жінці велика душа, повір мені. Від Венеції розмова перейшла до Італії, до італійців. Пріімков вийшов, ми з Вірою залишилися одні.
- І в ваших жилах тече італійська кров, - зауважив я.
- Так, - відповіла вона, - хочете, я покажу вам портрет моєї бабусі?
Вона пішла до свого кабінету і принесла звідти досить великий золотий медальйон. Розкривши цей медальйон, я побачив чудово написані мініатюрні портрети батька Єльцова і його дружини - цієї селянки з Альбано. Дід Віри вразив мене схожістю з своєю дочкою. Тільки риси у нього, облямовані білою хмарою пудри, здавалися ще суворіше, гостріше і різкіше, а в маленьких жовтих очах просвічувало якесь похмуре впертість. Але що за особа було у італійки! хтиве, розкрите, як розквітла троянда, з великими вологими очима витрішкуваті і самовдоволено усміхненими, рум'яними губами!
Тонкі чуттєві ніздрі, здавалося, тремтіли і розширювалися, як після недавніх поцілунків; від смаглявих щік так і віяло спекою і здоров'ям, розкішшю молодості і жіночої сили. Цей лоб не мислив ніколи, та й слава богу! Вона намальована в своєму Альбанской вбранні; живописець (майстер!) помістив виноградну гілку в її волоссі, чорних, як смола, з яскраво-сірими відблисками:
це вакхічний прикраса йде як не можна більш до виразу її обличчя. І знаєш, кого мені нагадувало це особа? Мою Манон Леско в чорній рамці. І що найдивніше: дивлячись на цей портрет, я згадав, що у Віри, незважаючи на вчинений несхожість обрисів, миготить іноді щось схоже на цю усмішку, на цей погляд.
Так, повторюю: ні вона сама, ні інший хто на світі не знає ще всього, що таїться в ній.
До речі! Єльцова, перед весіллям своєї дочки, розповіла їй все своє життя, смерть своєї матері і т. Д. Ймовірно, з повчальним метою. На Віру особливо подіяло те, що вона почула про діда, про це таємниче Ладанова. Чи не від цього вона вірить у привидів? Дивно! сама вона така чиста і світла, а боїться всього похмурого, підземного і вірить в нього.
Але досить. До чого писати все це? Втім, так як воно вже написалось, то нехай і відправляється до тебе.