Складно уявити собі народи більше різні, ніж німці і росіяни, і тим не менше останні, приїжджаючи в Баварію, почувають себе цілком комфортно, чого не можна сказати про північних німців, для яких Баварія часом ще більша «закордон», ніж для росіян. Це протиріччя легко пояснюється, як тільки стає зрозумілим, що Баварія # 151; це не Німеччина.
Між північчю і півднем Німеччини # 151; «Дистанція величезного розміру», але справа тут не в географічному відстані: сучасний швидкий поїзд з Гамбурга до Мюнхена йде всього 6 годин. Традиції, спосіб життя і навіть мову баварців і північних німців настільки несхожі, що можна сказати: північ і південь знаходяться «на різних полюсах» і географічна карта лише символічно підтверджує їх протилежність. Життєлюбні, душевні італійці та австрійці виявляються баварцям не тільки по карті, а й за духом ближче раціональних «Пройс». «Пройс» (дослівно «пруссаки»), в минулому жителі Королівства Прусського, ніколи не викликали у баварців особливої симпатії. Місцями це відбивається і в історії.
Те, що для північного німця замкнутість, для баварця глибока переконаність у тому, що «словами справі не допоможеш» і чим говорити просто так, заради «красного слівця», краще вже помовчати. Класична сцена з життя. Баварська сім'я за столом. Вона: «Смачно?» Він: «Якщо я нічого не кажу, значить, смачно». На відміну від «пруссака», який, за словами героя знаменитої народної п'єси «Бранднер Кашпар», «озвучує весь свій розумовий процес», баварець «оголошує тільки його результат».
Він не стане поспішати з висновками, він взагалі ніколи не поспішає, ретельно продумуючи будь-яке рішення і дію, не довіряє занадто швидким нововведень і змін, віддаючи перевагу старому, але «випробуваного». І може бути, саме завдяки цим якостям # 151; розважливою «замкнутості», і особливо неквапливому «упертості», Баварія # 151; один з найстаріших і найбільш економічно розвинених регіонів Європи.
У цьому ж, ймовірно, криється секрет того, чому баварці століттями зберігали вірність трону: династія Віттельсбахів без особливих потрясінь правила країною протягом 700 років. Коли передостанній з колишніх на престолі Віттельсбахів, Людвіг II, визнаний недієздатним за «даремну» розтрату державної скарбниці на будівництво своїх казкових замків, був фактично скинутий групою віроломних міністрів, прості баварські селяни стали на захист свого короля. Знали б тоді ці міністри, який величезний дохід державі принесуть вже в недалекому майбутньому казкові замки «божевільного» Людвіга!
Людвіг II, Король Баварський, або Кіні, як ласкаво називають його баварці, серед багатьох інших правителів єдиний, чиє ім'я змушує частіше битися баварські серця. Казковий король, він і жив, як у казці, яку склав для себе сам. Його оточувала прямо-таки містична аура. Він був рідкісно гарний: високий, прекрасно складений, по крайней мере, в молодості, з густими, кучерявими волоссям і незвичайними очима. Людвіг обожнював мистецтво, здавалося, він був далеко від земних турбот, амбіцій, відвертих домагань на владу і тим не менш стояв поперек дороги Бісмарку, заважаючи політичним підступам Пруссії. Його таємнича смерть досі викликає чимало. На місці загибелі Людвіга II, недалеко від замку, в якому він провів останні місяці свого життя, в водах озера Штарнбергер-Зеє, в 10 метрах від берега стоїть дерев'яний хрест. Глибина води тут по пояс, а плавати Людвіг умів чудово.
Але як би там не було, Людвіг II залишив про себе добру пам'ять і заробив безсмертя. І щороку у місця, де стоїть дерев'яний хрест, збираються ті, хто і сьогодні тужить за минулим, зберігши в душі вірність Баварської монархії.
Ймовірно, на цій же самій вірності або «упертості» тримається влада консервативної партії, яка з кінця Другої світової війни практично безперервно і неподільно править в Баварії. У цій партії # 151; ХСС # 151; навіть був свій харизматичний лідер, Франц Йозеф Штраус (його ім'ям названо мюнхенський аеропорт), який, вилітаючи на зустрічі в якості глави Баварського уряду, особисто керував літаком. До речі, за його ж власними словами, він був би в змозі зробити це і після четвертої кухлі пива. Тож не дивно, що він був такий популярний серед баварців.
Але при будь-якій владі вони не жили, чи то монархія, демократія або всього місяць проіснувала Баварська Радянська республіка, у них не відняти їх характеру # 151; того, що так відрізняє їх від інших німців. Та й країна ця, і її природа завжди залишаться незмінно прекрасні.
Долина річки Ізар
Навіть північний німець не стане сперечатися з тим, що, незважаючи на «непривабливий» характер її жителів, важко знайти місця, які можна порівняти за красою з Баварією, найбільшою з земель Німеччини. І хоча за російськими масштабами вона не така вже й велика, трохи більше Московської області, проте дивно багатолика. Похмурий, з розлогими, порослими мохом деревами Баварський ліс # 151; на сході і величезна, як море, Боденське озеро # 151; на заході, рівнини, плавно переходять у вкриті виноградниками пагорби Франконії, # 151; на півночі і початок величних Альпійських гірських хребтів # 151; на півдні. Цю багатоликість до того ж підкреслює особливе «обличчя» населення кожного з цих регіонів Баварії, жителі яких надають величезного значення своєї «регіональної приналежності» і не люблять, коли їх плутають. Хоча це і не так-то просто вже з однієї тільки причини: велика кількість і своєрідність діалектів такі, що, наприклад, селянин з передгір'їв Альп не завжди розуміє жителя Баварського лісу.
Приголомшливе різноманітність місцевості, мови, звичаїв, архітектури, легенд, історичних персонажів, свят, костюмів, пісень і танців, напоїв та страв. Справедливо це чи ні, але якщо середньостатистичного росіянина, та й будь-якого іншого іноземця, запитати, як він уявляє собі типову Баварію, то він, швидше за все, «намалює» пейзаж і портрет жителя саме її гірській частині, так званій Верхній Баварії. А серце Верхній Баварії # 151; розташована в самому її центрі долина річки Ізар. Вона бере свій початок високо в Тирольских Альпах і, залишивши позаду 283 км, впадає в Дунай у містечка Деггендорф, перетинаючи всю південну Баварію.
У верхній течії Ізар пробиває свій шлях у дикому, зберіг свою первозданну красу гірському краю. Це так званий Ізарвінкель, що приблизно можна перекласти як «віддалене затишне місце». Цей край, і справді наче сховався подалі від сторонніх, населяє і абсолютно особлива порода людей. Суворі, як навколишнє їх природа, наполегливі, часом норовливі, в туристичному бізнесі вони # 151; незручні, абсолютно «необоротістие» підприємці.
Для жителів Ізарвінкеля аж до початку Другої світової війни головним засобом зв'язку з рештою світу була річка Ізар. Саме тут з'явилися люди особливої професії, характерною лише для цих місць, # 151; бокораші лісу. Робота їх полягала в тому, щоб переправляти готові колоди з високогірних лісів в долину по стрімко вируючим гірським струмків, при цьому різниця у висоті досягала часом 1 000 м. Для цього їм доводилося часто з великим ризиком для життя будувати на гірських потоках спеціальні, схожі на гірки дерев'яні пристосування, за якими колоди як би скачували вниз в долину. Тут їх пов'язували в величезні плоти, на яких бокораші спускалися вниз по річці до Мюнхена, щоб продати ліс там. Багато сміливці на цьому не зупинялися і пливли по Ізар далі, до місця її злиття з Дунаєм, звідки # 151; вже вниз за його течією, до Пассау (розташованого на місці злиття річки Ильц з Дунаєм), Відня і навіть Будапешта. Але і на цьому їх пригоди не закінчувались, адже треба було повертатися назад. Розповідають, що бокораші достатньо було 7 днів, щоб пішки подужати відстань в 400 км від Відня до рідного дому, а потім знову пуститися в зворотний шлях.
У ті ж «славні» часи зародилося в цих місцях і до цього дня має місце явище, яке принесло їм «недобру славу», # 151; горезвісне браконьєрство. У другій половині XIX століття полювання була привілеєм дворянства. Місцеві, що відрізняються особливим волелюбністю, селяни з цією обставиною не могли, та й не хотіли змиритися, що в кінцевому підсумку вилилося в справжню локальну війну між королівськими мисливцями і браконьєрами.
Село з мільйонами жителів
Коли в 1157 році герцог Саксонський і Баварський Генріх Лев далеко не мирним шляхом переніс з Оберферінга (передмістя сучасного Мюнхена) в містечко Мюніхен (що означало # 151; «У ченців») митницю, ринок і монетний двір, що й призвело до основи в 1158 році міста, ні він сам, ні «ощасливлені» їм жителі навіть уявити собі не могли, що з плином століть Мюніхен, Минга, Мюніх, Монако перетвориться в один з найпрекрасніших міст Європи, найбільший центр мистецтв, культури і науки, зберігши при цьому неповторну чарівність «села з мільйонами жителів».
Не знаємо, що сталося з митницею і монетним двором, але ринок, знаменитий Віктуалієнмаркт, і понині є частиною центру міста. Він давно вже став такою ж визначною пам'яткою Мюнхена, як і Фрауенкірхе, міська Ратуша на Марієнплац, будівля Резиденції, Стара і Нова Пінакотеки або замок Нимфенбург. Віктуалієнмаркт # 151; звичайний ринок, де продають і купують самі різні продукти і товари як баварського виробництва, так і привезені з далеких країн. Якість їх завжди найвища, і ціни цілком йому відповідають.
Взагалі Мюнхен зараз # 151; найдорожче місто Німеччини. Так він і виглядає, така і ціна життя в ньому. Для багатьох корінних мюнхенців, особливо старшого покоління, ціна ця часто виявляється непомірно висока, і вони змушені перебиратися в приміські райони міста, де життя набагато дешевше. А на зміну їм приходять «нові мюнхенці» # 151; молоді, багаті німці з території всієї Німеччини, не розуміють і не говорять по-баварськи, зате покликані скласти славу нового Мюнхена # 151; «Німецької Силіконової Долини».
Зараз це квартал так званих «шики-міки» # 151; золотої молоді і їх батьків. У спекотні літні дні, втомившись від сидіння в одному з численних барів і кафе, багато хто з них переміщаються в англійський сад, де дозволяється розташовуватися прямо на доглянутою галявині. У такі дні тут можна завжди побачити місцеву визначну пам'ятку # 151; любителів позасмагати без одягу, до яких самі мюнхенці вже давно звикли.
Мюнхен сьогодні # 151; НЕ місто контрастів, це скоріше симбіоз традицій і авангарду, фольклору та високих технологій, білих сосисок і чорної ікри, товариств любителів національного костюма і товариства «шики-міки». Не так давно цей змішаний стиль отримав свою назву # 151; «Лептоп і ледерхозен», що перекладається як «переносний комп'ютер і баварські короткі шкіряні штани». Цікаво було б дізнатися, що зазнав би Генріх Лев, побачивши, у що перетворився заснований ним колись місто. Можливо, вигукнув би в захопленні щось на кшталт «Лепота!» Або ж задумливо промовив «Все тече, все змінюється. »
Времена года міста Мюнхена
Але змінюється, слава Богу, не всі. Наприклад, пиво # 151; баварський еліксир життя, залишилося таким же, яким було в Мюнхені в ті далекі часи. Пиво для цього міста більше, ніж просто напій. це # 151; одна з головних складових традиційно мюнхенського способу життя.
Для поважаючого себе мюнхенці стало вже свого роду ритуалом опівдні випити пшеничного пива зі знаменитими солоними бубликами і обов'язково з'їсти ще більше знамениті мюнхенські білі сосиски зі спеціальною гостро-солодкою гірчицею. До речі, білі сосиски з'явилися на світ завдяки розслабленому підходу до життя якогось Сепа Мозера, який, виявивши, що йому не вистачає необхідних інгредієнтів для приготування «класичних» сосисок, просто взяв те, що у нього було під рукою. Нововведення припало до смаку відвідувачам пивний, а сміливий експериментатор увійшов в історію як родоначальник найвідомішого мюнхенського фірмової страви.
Аж до початку XX століття в Мюнхені існував цікавий спосіб перевірки якості міцного пива. Його виливали на лаву в пивній, на яку сідали міцні баварські хлопці в коротких шкіряних штанях. Через деякий час вони все одночасно вставали, і якщо при цьому лава міцно прилипала до штанів і не падала, значить, пиво було в порядку.
Однак повернемося до наших монахам. Ще в XVII столітті вони мудро розсудили, що пити пиво під час посту # 151; не гріх, але, будучи благочестивими і слухняними волі Папи, все-таки вирішили випросити на це його дозволу. Один з ченців пішки вирушив до Риму, несучи на плечах величезну бочку з пивом для проби. Для цього йому потрібно було перейти через Альпи, тому подорож була не тільки важким і небезпечним, але і тривалим, і, коли він нарешті добрався до мети, пиво просто скисло. Папа Римський, спробувавши принесений напій, вирішив, що таку гидоту можна пити навіть в пост, і видав необхідний дозвіл. З тих пір весь час посту мюнхенці можуть на цілком законних підставах насолоджуватися улюбленим напоєм.
Мюнхенська осінь
І все ж, в який би час року ви не приїхали до Мюнхена, що б ви тут ні побачили, чим би не займалися, ви напевно одного разу сядете на лаву і перед вами виявиться ще не займане свіжоналите пиво в запітнілій гуртку. І після першого ж ковтка і смак пива, і шум людських голосів, і все навколо запахи, і біло-блакитне баварське небо над головою, і звуки духового оркестру # 151; все явить вам втілення досконалої гармонії. У стані цілковитої мудрою розслабленості ви легко і дружелюбно подивіться на світ, і він здасться вам простим і радісним. І це зовсім не означає, що ви сп'яніли, швидше навпаки # 151; ви просто досягли того самого, добре знайомого кожному баварцеві душевного стану, яке вони називають «гемютліхкайт». Це слово настільки баварське, що просто неможливо дослівно перекласти його ні на один з мов світу. Значення одеського форуму можна лише відчути вищеописаним чином. А ось після цього ви вже зовсім точно будете знати про Баварії більше, ніж здатні розповісти найкращі путівники і найкращі статті в журналі.
Ірина та Міхаель Ротермель