ПЕРША ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ
На щастя, я згадав, що в Туреччині є такі овочі, що ростуть дуже швидко і часом виростають аж до неба.
Це - турецькі боби. Не гаючи й, я посадив у землю один такий біб, і він одразу ж почав рости.
Він ріс усе вище й вище і незабаром дотягся до Місяця!
- Ура! - вигукнув я і поліз по стеблині вгору.
Через годину я опинився на Місяці.
Нелегко мені було знайти на Місяці срібну свою сокирку. Місяць срібна, і топірець срібний - срібла на сріблі не видно. Але врешті-решт я все ж знайшов свою сокирку на купі гнилої соломи.
Я радісно запхнув його за пояс і хотів спуститися вниз на Землю.
Але не тут-то було: сонце висушило мою бобову стеблину, і вона розсипалася на друзки!
Побачивши це, я мало не заплакав від горя.
Що робити? Що робити? Невже я ніколи не повернуся на Землю? Невже я так і залишуся все життя на цьому осоружному Місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи й заходився сукати з неї мотузку. Мотузок вийшов недовгий, але тільки за біда! Я почав спускатися по ній. Однією рукою я ковзав по мотузці, а в другій тримав сокирку.
Та ось мотузок скінчився, і я повис у повітрі, між небом і землею. Це було жахливо, але я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив сокирку і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив'язав до нижнього. Це дало мені можливість спуститися нижче до Землі.
Але все ж до Землі було далеко. Не раз доводилось мені відрубувати верхню половину мотузка і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки і палаци. До Землі залишалося всього три або чотири милі.
І раптом - о жах! - мотузка обірвалася. Я впав на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше в півмилі.
Прийшовши до тями, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню землі.
О, Мюнхаузен ніде не пропаде!