На Воробйових горах. Глава 31.
«Грозу забрало без сліду, і, аркою перекинувшись через всю Москву, стояла в небі різнобарвна веселка, пила воду з Москви-ріки».
«На висоті, на пагорбі, між двома гаями виднілися три темних силуету. Воланд, Коров'єв і Бегемот сиділи на чорних конях в сідлах
(Коні знову НЕ вороною масті, а кольори темряви, небуття, смерті, тобто вони зображують посмертні катафалки, а не благородних тварин),
дивлячись на розкинувся в Заріччі місто з ламаним сонцем, блискучим в тисячах вікон, звернених на захід
(Вся країна дивиться на освічений цивілізований світ з надією, але зламаний і не праведний світ їх сонця),
на пряникові вежі Дівочого монастиря
(Лише православна віра народу Росії береже в храмах надію на майбутнє відродження, погрожуючи героям роману смертю).
У повітрі зашуміло, і Азазелло, у якого в чорному хвості його плаща летіли майстер і Маргарита, опустився разом з ними біля групи чекають.
- Довелося мені вас потурбувати, Маргарита Миколаївна і майстер, - заговорив Воланд
(Вже не мова повелителя чується мені в словах Воланда, але інтонації прислуги при Маргариті)
після деякого мовчання, - але ви не будете виконувати мене в претензії. Не думаю, щоб ви про це пошкодували. Ну, що ж, - звернувся він до одного майстра, - попрощайтеся з містом
(Пішов в небуття, в вічність, в безсмертя тільки один майстер, Маргарита тут розлучається з ним).
Нам пора, - Воланд вказав рукою в чорній рукавичці з розтрубом туди, де незліченні сонця плавили скло за рікою, де над цими сонцями
(Це вікна міста)
стояв туман, дим, пар
(Немов сміючись над міркуваннями читачів про сухому тумані, М.А.Булгаков з'єднує всі можливі його види над містом в єдине хмара смогу)
розпеченого за день міста.
Майстер викинувся з сідла, покинув сидять і побіг до обриву пагорба. Чорний плащ тягнувся за ним по землі
(Прийняли до своїх лав перед смертю нашого майстра, великі будівельники комунізму, щоб зберегти на століття його ім'я в історії, але волочиться за ним як непотріб його посмертна слава).
Майстер став дивитися на місто. У перші миті до серця підкралася щемлива смуток, але дуже швидко вона змінилася солодкуватої тривогою, бродячим циганським хвилюванням.
- Назавжди # 33; Це треба осмислити, - прошепотів майстер і лизнув сухі, потріскані губи. Він став прислухатися і точно відзначати все, що відбувається в його душі. Його хвилювання перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої і кровної образи
(За свою безцільно прожите і знищену життя, за свій понівечений роман, за свою розтоптану любов).
Але та була нестійкою, пропала і чомусь змінилася гордовитим байдужістю, а воно - передчуттям постійного спокою »
(Від безсилої люті що-небудь змінити, поправити, в передчутті блаженства смерті).
Біблійну історію останнього поєдинку Добра і Зла з Апокаліпсису ілюструє тут М.А.Булгаков.
«Біблія. Одкровення Святого Іоанна Богослова.
Торжество Царя царів над звіром.
Глава 19.
Вірш 11:
І побачив я небо відкрите, і ось, кінь білий, і сидячи (виділено мною) на ньому називається Вірний і Правдивий, і Він справедливо судить і воює.
Вірш 12:
Очі Його немов полум'я огняне, а на голові Його багато вінців. Він мав ім'я написане, якого ніхто не знав, як тільки Він сам.
Вірш 13:
Він був зодягнений в шату, покрашену кров'ю. Ім'я Йому: «Слово Боже».
Вірш 14:
А війська небесні слідували за Ним на білих конях, зодягнені в віссон білий і чистий.
Вірш 15:
А з Його уст виходив гострий меч, щоб породжувати народи. Він пасе їх жезлом залізним; Він буде топтати чавило вина лютого гніву Бога Вседержителя.
Вірш 16:
На одязі і на стегні Його написано ім'я: «Цар царів і Господь пануючих».
Вірш 17:
І бачив я одного Ангола, що на сонці стояв І він гучним голосом, кажучи всіх птахів, що серед неба літали: Ходіть, і зберіться на велику Божу вечерю,
Вірш 18:
Щоб ви їли тіла царів, і тіла сильних, і тіла тисячників, і тіла коней і тих, хто сидить на них, і тіла всіх вільних і рабів, і малих і великих.
Вірш 19:
І побачив я звіра, і царів земних, і війська їхні, зібрані, щоб битися з Тим, Хто сидить на коні, та з військом Його.
Вірш 20:
І звір був схоплений і з ним лжепророк, чинив перед нею, що ними звів тих, хто знамено звірини прийняв і поклонився був образові вони були вкинені в озеро вогняне, що горить сіркою;
Вірш 21:
А решта побита була мечем Того, Хто сидить на коні, що виходить з уст Його, і всі птахи наситилися їхніми тілами ».
Або це солов'ї-розбійники з древніх російських билин б'ються з Іллею Муромцем на полі брані.
«Група вершників чекала майстра мовчки. Група вершників дивилася, як чорна довга фігура на краю обриву жестикулює, то піднімає голову, як би намагаючись перекинути погляд через все місто, заглянути за його краї, то вішає голову, наче вивчаючи потоптану хирляву траву під ногами
(Звертається з молитвою до небес майстер, просить захистити життя від посягань смерті, за всю державу молить він небеса, приймаючи всі її гріхи на себе одного).
Перервав мовчання скучив Бегемот.
- Дозвольте мені, метр, - заговорив він, - свиснути перед гонитвою на прощання.
- Ти можеш налякати даму, - відповів Воланд, - і, крім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися
(Перед тим, як зникнути, в останній раз, дозволяє він потішитися, у всю свою міць, коту Бегемоту або біблійного звіра).
- Ах немає, немає, мессир, - відгукнулася Маргарита, що сидить в сідлі
(Мені видається, що М. А. Булгаков зображує її тим вершником, якого Святий Іоанн Богослов назвав в своїх Одкровеннях, у вірші 19 Хто сидить на коні і дав йому ім'я: «Слово Боже»),
як амазонка, взявшись у боки і звісивши до землі гострий шлейф, - дозвольте йому, нехай він свисне. Мене охоплює смуток перед далекою дорогою. Чи не правда, мессир, вона цілком природна, навіть тоді, коли людина знає, що в кінці цієї дороги його чекає щастя? Нехай розсмішить він нас, а то я боюся, що це скінчиться сльозами, і все буде зіпсовано перед дорогою # 33;
(Немає нічого природніше смерті, належить вона всьому живому на світі, чого заводити похоронний марш і ридання невтішних вдів, коли життя вже закінчилася)
Воланд кивнув Бегемоту, той дуже пожвавився, зіскочив з сідла на землю, вклав пальці в рот, надув щоки і свиснув. У Маргарити задзвеніло у вухах. Кінь її підкидання на диби, в гаю посипалися сухий хмиз з дерев, злетіла ціла зграя ворон і горобців
(Летять біблійні птиці, щоб ви їли тіла),
стовп пилу понесло до річки, і видно було, як в річковому трамваї
що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок в воду.
Майстер здригнувся від свисту, але не обернувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, піднімаючи руку до неба, як би загрожуючи місту. Бегемот гордовито оглянувся.
- Свиснути, не сперечаюся, - поблажливо зауважив Коров'єв, - справді свиснути, але, якщо говорити неупереджено, свиснути дуже середньо # 33;
(Оцінює бій неупереджений суддя і союзник)
- Я ж не регент, - з гідністю і надувшись, відповів Бегемот і несподівано підморгнув Маргариті
(Заграючи і подхалімнічая, за своїм звичаєм, але тепер вже перед Маргаритою, що сидить на коні в образі біблійного царя царів).
- А дай-кось я спробую по старій пам'яті, - сказав Коров'єв, потер руки, подув на пальці.
- Але ти дивись, дивись, - почувся суворий голос Воланда з коня, - без членовредительских штук # 33;
(Останній резерв запускає в бій Воланд).
- Мессир, повірте, - відгукнувся Коров'єв і приклав руку до серця, - пожартувати, виключно пожартувати ...
(Як жартували в Росії комуністичні господарі важко забути)
- Тут він раптом витягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки влаштував якусь хитру фігуру, закрутився, як гвинт, і потім, раптово розкрутившись, свиснув
( «Зробимо ось таку закарлюку», - говорив зовсім недавно вже покійний перший президент вільної Росії Борис Миколайович Єльцин).
Цього свисту Маргарита НЕ почула, але вона його побачила в той час, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік
(В саж 2.13 метра).
Поруч з нею з коренем вирвало дубове дерево
(На Русі символ величезної сили і довголіття),
і земля покрилася тріщинами до самої річки. Величезний пласт берега, разом з пристанню і рестораном, висадило в річку
(Від страшного урагану здибилася і тріснула земля і з коренем вікові дерева вилітали з грунту).
Вода в ній скипіла, здійнялася, і на протилежний берег, зелений і низинний, вихлюпнуло цілий річковий трамвай з абсолютно неушкодженими пасажирами
(Але ж буде жити рідна країна і від цієї страшної напасті, переживе і попливе далі в майбутнє).
До ніг хропе коня Маргарити жбурнуло вбиту свистом Фагота галку
(Гине серед страшного бою і птах, що зібралася з волі Ангела «на велику Божу вечерю»).
Майстри сполохав цей свист. Він ухопився за голову і побіг назад до групи що чекали його супутників ».
Схопившись за голову від радості перемоги, майстер, очистившись від гріхів, готовий постати перед Всевишнім. Більш не страшна йому земна суєта суєт.
«- Ну що ж, - звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, - всі рахунки оплачені? Прощання відбулося?
- Так, відбулося, - відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воланду прямо і сміливо
(Зовсім іншими очима дивиться тепер майстер; поглядом рівного з рівним обмінюється він з Воландом).
І тоді над горами прокотився, як трубний голос, страшний голос Воланда:
- Пора # 33; # 33; - і різкий свист і регіт Бегемота.
Коні рвонулися, і вершники піднялися вгору і поскакали. Маргарита відчувала, як її скажений кінь гризе і тягне мундштук. Плащ Воланда здуло над головами всієї кавалькади, цим плащем початок закривати вечереющего небосхил
(Покриє небо над Російською Імперією накидка Воланда-Сталіна на довгі і страшні 74 роки).
Коли на мить чорний покрив віднесло в сторону, Маргарита на скаку обернулася і побачила, що позаду немає не тільки різнокольорових веж з розгортається над ними аеропланом
(Вежі стародавнього Новодівичого монастиря під прицілом сучасного для 1930-их років літака),
але немає вже давно і самого міста, який пішов у землю і залишив по собі тільки туман »