Поняття війни і миру. Сенс назви роману
Війна в романі - це не тільки бойові дії двох держав, але також і всякий конфлікт, будь вороже протистояння, навіть між окремими людьми, не обов'язково призвело до смерті. Війною віє іноді з мирних на перший погляд, сцен роману. Згадаймо про боротьбу князя Василя і Друбецкой, дуель Безухова з Долоховим, скажені сварки П'єра з Елен і Анатолем, постійні конфлікти в сім'ї Болконских, і навіть в родині Ростових, коли Наташа таємно від близьких хоче бігти з Анатолем або коли мати примушує Соню відмовитися від шлюбу з Миколою. Придивившись до учасників цих зіткнень, ми зауважимо, що найбільш часті учасники або винуватці їх - Курагіни. Де вони - там завжди війна, породжувана марнославством, самолюбством і низькими корисливими інтересами. До світу війни належить також і Долохов, якому явно приносить задоволення мучити і вбивати (іноді «як би скучивши щоденним життям», він «відчував необхідність якимось дивним, здебільшого жорстоким вчинком виходити з неї», як у випадку з квартальним, якого заради забави прив'язав спиною до ведмедя, з П'єром або з Ростова). Долохов відчуває себе в своїй стихії і на справжній війні, де він завдяки своєму безстрашності, розуму і жорстокості швидко просувається на командні посади. Так, до кінця війни 1812 року ми знаходимо його вже на чолі партизанського загону.
Самим втіленням війни і військової стихії в романі є Наполеон, одночасно втілює собою особисте начало. Наполеон висвітлював блиском своєї слави і чарівністю своєї особистості весь ХIХ століття (згадаймо, що Достоєвський зробив його кумиром Раскольникова - представника молодого покоління вже 60-х років), при житті ж своєї Наполеон був грозою, породженням пекла або предметом плазування поклоніння всієї Європи. Його фігура виявилася знаковою для всього європейського романтизму з його культом сильної і вільної особистості. Вже Пушкін бачив у «наполеонизма» ціле суспільне явище, помічаючи як би побіжно в «Євгенії Онєгіні»: «Ми всі дивимось в Наполеони, двоногих міліони для нас знаряддя одне». Тим самим Пушкін першим в російській літературі почав і переосмислення способу Наполеона, вказавши на страшну межу, що лежить в основі особистості диктатора - жахливий егоїзм і безпринципність, завдяки яким Наполеон домігся піднесення, не гребуючи ніякими засобами ( «Ми почитаємо всіх нулями, а одиницями себе» ). Відомо, що одним з вирішальних його кроків на шляху до влади було придушення антиреспубліканського повстання в Парижі, коли він розстріляв бунтівну натовп з гармат і потопив її в крові, першим в історії застосувавши картеч на вулицях міста.
Ставлення до війни у Толстого визначається його усепереможним пацифістикою. Для нього війна - абсолютне зло, противне Богу і людську природу вбивство собі подібних. Толстой всіляко намагається зруйнувати історико-книжкове, героїчне сприйняття воєн: бачення їх як воєн царів і полководців, які борються за великі ідеї і здійснюють славні подвиги. Толстой свідомо уникає будь-якої героїзації війни і зображення подвигів на полі бою. Для нього війна може бути тільки страшною, брудної і кривавою. Толстого не цікавить сам хід битви з точки зору полководця: його цікавлять відчуття рядового, випадкового учасника бою. Що він відчуває і переживає, не по своїй волі наражаючись на смертельну небезпеку? Що відчуває, вбиваючи себе подібного, відбираючи в нього найдорожче - життя? Толстой малює ці почуття з винятковою правдивістю і психологічної достовірністю, переконливо доводячи, що всі красиві описи подвигів і героїчних почуттів складаються потім, заднім числом, оскільки кожен бачить, що його почуття в бою були зовсім не героїчні і різко відрізнялися від тих, які зазвичай звучать в описах. І тоді мимоволі, щоб не бути гірше інших, щоб не здаватися собі і іншим боягузом, людина починає прикрашати свої спогади (як Ростов, розповідаючи про своє поранення, уявляв себе героєм, хоча в дійсності являв собою в першому своєму бою дуже жалюгідну картину), і так виникає загальна брехня про війну, прикрашати її та прив'язує до неї інтерес все нових поколінь.
Насправді, кожен на війні відчуває перш за все божевільний, тваринний страх за своє життя, за своє тіло, природний для кожної живої істоти, і потрібно багато часу, поки людина звикне до постійної небезпеки для життя так, щоб цей захисний інстинкт самозбереження притупився. Тоді він з боку виглядає сміливим (як капітан Тушин в Шенграбенском битві, що зумів абсолютно зречеться загрози смерті).
З філософії війни в цілому випливає зображення воєн 1805 і 1812 років. Перша бачиться Толстим як війна «політична», «силова гра» дипломатичних кабінетів, що ведеться в інтересах правлячих кіл. Поразка Росії в цій війні пояснювалося тим, що солдати не розуміли, за що вона ведеться і за що їм треба вмирати, тому настрій у них був пригнічений. Під Аустерліцем у російських, за словами Андрія Болконського, втрата була майже рівна з французами, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій, - і програли ». Даремно Наполеон приписував перемогу своєму військовому генію. «Вирішують долю бою не розпорядження головнокомандуючого, не місце, на якому стоять війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловима сила, звана духом війська». Саме ця сила визначила перемогу Росії у визвольній війні, коли солдати билися за свою землю. Напередодні Бородінської битви князь Андрій впевнено говорить, що «завтра, що б там не було, <.> ми виграємо бій! », і його батальйонний командир Тимохін підтверджує:« Правда справжня. <.> Що себе жаліти тепер! Солдати в моєму батальйоні, повірите чи, не стали горілку пити: не такий день, кажуть ». Цей приклад красноречивей всяких гучних слів говорить про серйозність бойового настрою і про те патріотизм, який виявляється у красивих промовах. Швидше навпаки: ті, хто добре говорить про патріотизм і самовідданого служіння, завжди брешуть і прикрашають себе. Толстой, як ми пам'ятаємо, взагалі мало ціни надає словам, вважаючи що вони рідко висловлюють щирі почуття.
Таким чином, визвольну війну Толстой виправдовує. Війна 1812 року цілком відповідає його уявленням про те, що протягом війни не залежить від волі правителів і генералів. Прославлений полководець Наполеон був переможений практично без боїв, незважаючи на переможний наступ, увінчалася взяттям Москви. Єдине великий бій - Бородінський, незвичайно кровопролитне для обох сторін, зовні було невдалим для російської армії: вона зазнала великих втрат, ніж французька, в результаті чого їй довелося відступити і віддати Москву. І тим не менше Толстой приєднується до Кутузову, вважаючи Бородінський бій виграним, тому що там вперше французи отримали відсіч від найсильнішого духом супротивника, який завдав їм смертельну рану, від якої вони так і не змогли оговтатися.
Важливі спостереження над фельдмаршалом робить Андрій Болконский: «Чим більше він бачив відсутність всього особистого в цьому старому, в якому залишалися начебто одні звички пристрастей і замість розуму <.> одна здатність спокійного споглядання ходу подій, тим більше він був спокійний за те, що все буде так, як повинно бути. "У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не зробить, <.> але він все вислухає, все запам'ятає, все поставить на своє місце, нічого корисного не завадить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше його волі, - це неминучий хід подій, і він вміє бачити їх, вміє розуміти їх значення і з огляду на це значення, вміє відрікатися від участі в цих подіях, від своєї особистої волі, спрямованої на інше"".
Таким чином, Толстой наділяє Кутузова своїм баченням історії і її законів, і відповідно своїм ставленням до війни 1812. Зовнішній вигляд Кутузова говорить нам про його старості (ваговитість, втома, відчувається в кожному русі, старечий тремтячий голос, він важко пересуває своє важке тіло, засинає на військових радах), розумі і досвідченості (в'ялі складки шкіри на місці втраченого погляду, а також той факт, що він лише одну секунду дивиться і слухає людей, щоб зрозуміти їх і розібратися в ситуації), а також доброті і навіть дивною для фельдма Шалаєв сентиментальною душевності (м'якість рук, проникливі нотки в голосі, сльозливість, читання французьких любовних романів). Він - повний антипод Наполеону, в ньому немає ні краплі самовпевненості, пихатості, зарозумілості, осліпленості власною силою.
Більш того, проти загарбників-французів розгорнулася народна, партизанська війна - стихійна, без всяких правил і заходів. За поданням Толстого, російський народ (як і всякий патріархальний народ, не зіпсований цивілізацією) беззлобен, миролюбний, а війну вважає справою негідною і брудним. Але якщо на нього нападуть, погрожуючи його життю, то тоді він змушений буде захищатися, не розбираючи засобів. Найдієвішим засобом виявилася, як і завжди, партизанська війна, яка протиставляється регулярної війні (за відсутність видимого ворога і організованого опору). Толстой звеличує її за стихійність, яка свідчить про її необхідності та виправданості. «Дубина народної війни піднялася з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи нічиїх смаків і правил, з дурної простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, піднімалася, опускалася і цвяхи французів до тих пір, поки не загинула вся навала. І благо тому народу, <.> який в хвилину випробування, не питаючи про те, як за правилами надходили інші в подібних випадках, з простотою і легкістю піднімає першу-ліпшу ломаку і цвяхи нею до тих пір, поки в душі його почуття образи і помсти який замінюється презирством і жалістю ».
У російського народу інстинкт самозбереження виявився настільки сильним, що всі зусилля французів розбивалися об нього, як про невидиму стіну. «Виграний бій не принесло звичайних результатів, тому що мужики Карпо і Влас, які після виступу французів приїхали в Москву з підводами грабувати місто і взагалі не виявляли особисто геройських почуттів, і все незліченну кількість таких мужиків не везли сіна до Москви за хороші гроші, які їм пропонували, а палили його ».
Найбільш повним вираженням народної ідеї в романі є образ Платона Каратаєва з його голубиної незлобивістю і нескінченним співчуттям всьому живому. Для Толстого він стає втілює глибинні риси російської душі і вікову мудрість народу. Згадаймо, що він дружелюбно і любовно ставиться навіть до стеріг його французам. Ми просто не можемо собі уявити, щоб Платон міг воювати і кого-небудь убити. На розповідь П'єра про розстріл військовополонених Платон відгукується з жалем і жахом: «Гріха-то! Гріха-то! »
Таким чином, вступають в протиріччя між собою два погляди Толстого на війну 1812 року: з одного боку, він захоплюється нею як народної, визвольної, справедливою війною, що об'єднала всю націю нечуваним підйомом патріотизму; з іншого боку, вже на самому пізньому етапі роботи над романом Толстой приходить до заперечення будь-якої війни, до теорії непротивлення злу насильством, і робить виразником цієї ідеї Платона Каратаєва. Образи Каратаєва і Щербатова одночасно протиставлені і взаємно доповнюють один одного, створюючи цілісну картину образу російського народу. Але основні, сутнісні риси народу втілені всі ж в образі Каратаєва, оскільки мирний стан - для народу найприродніший.
Згадаймо сцену, коли відстали від своїх, знемагають від втоми, зголоднілі французи, офіцер Рамбаль і його денщик Морель виходять з лісу до російського бівуак, і солдати шкодують їх, дружелюбно пускають грітися до багаття, а зголоднілого Мореля досита годують кашею. І дивно, як швидко Морель, абсолютно не знає по-російськи, завойовує розташування солдатів, сміється з ними, п'є запропоновану горілку і наминає за обидві щоки все нові і нові казанки каші. Народні французькі пісні, які він, сп'янівши, починає співати, користуються надзвичайним успіхом, незважаючи на незрозумілість слів. Справа в тому, що, переставши бути в очах солдатів ворогом-загарбником, він виявляється для них просто потрапили в біду людиною, і більше того, завдяки своєму незнатному походженням - своїм братом селянином. Багато важить і те, що солдати побачили його поблизу - тим самим відразу він став для них таким же, як вони, конкретним і живим людиною, а не абстрактним «французом». (Згадаймо сцену перемир'я між російськими і французами перед Шенграбенскім боєм з першого тому, де Толстой показує, як швидко подружилися солдати двох ворожих армій). Те, що Морель знаходить спільну мову з російськими солдатами, повинен ясно показати читачеві: простий народ, незалежно від поділу на національності, володіє загальною психологією і завжди по-доброму розташований до свого побратима.
Область світу, як її розуміє Толстой, позбавлена будь-яких протиріч, строго впорядкована і ієрархічна. Так само, як і поняття «війни», поняття слова «мир» дуже багатозначне. Воно включає в себе наступні значення: 1) світ у відносинах між людьми (антонім «війні»); 2) давно склалася, усталена людська спільність, яка може бути різної величини: це і окрема сім'я з її неповторною духовної та психологічної атмосферою, і сільська селянська громада, соборну єдність тих, хто молиться в храмі ( «Миром Господу помолимося!» - виголошує священик на єктенії в церкви, коли молиться Наташа про перемогу російських військ), воююча армія ( «Усім народом навалитися хочуть», - каже Тимохін перед Бородінський бій), нарешті, все людство (наприклад, у взаємному привітанні Ростова і австрійського крес ьяніна: «Хай живуть австрійці! Хай живуть росіяни! - і хай живе весь світ!»); 3) світ як простір, населене кимось, універсум, космос. Окремо варто виділити протиставлення в релігійній свідомості монастиря як закритого, сакрального [5] простору світу як відкритого (пристрастям і спокусам, складних проблем), буденного простору. Від цього значення утворилося прикметник «мирської» і особлива форма місцевого відмінка «в миру '» (тобто не в монастирі), відмінна від пізнішої форми «в мі'ре» (тобто без війни).
У дореволюційній орфографії слово «мир» в значенні «не війна» (англ. «Peace») писався як «мир», а в значенні «універсум» писався як «мiр'» через «i» латинську. Всі значення сучасного слова «мир» довелося б передавати п'ятьма-шістьма англійськими або французькими словами, тому при перекладі буде неминуче втрачена вся лексична повнота слова. Але, хоча в назві роману Толстого слово «мир» було написано як «мир», в самому романі Толстой з'єднує смислові можливості обох написаний в одне універсальне філософське поняття, що виражає толстовський громадський і філософський ідеал: всесвітнє єднання всіх, хто живе на землі людей в любові і світі. Він повинен творити, простуючи до всеосяжного цілого:
1) світ внутрішній, світ з самим собою, який досягається тільки через розуміння істини і самовдосконалення, без нього неможливий і мир з іншими людьми;
2) світ в родині, яка формує особистість і виховує любов до ближнього;
3) світ, що з'єднує в непорушну сім'ю все суспільство, найбільш виразний приклад якого Толстой бачить в селянській громаді, а найбільш спірний - в світському суспільстві;
4) світ, що збирає в єдине ціле націю, подібно до того, як це показано в романі на прикладі Росії під час війни 1812 року;
5) світ людства, якому ще тільки належить скластися і до творення якого як до вищої мети людства невпинно закликає Толстой читачів свого роману. Коли він створиться, тоді на землі вже не буде місця ворожнечі і ненависті, відпаде необхідність поділу людства на країни і нації, вже ніколи не буде воєн (так слово «мир» знову набуває своє перше значення - «світ як не війна»). Так склалася морально-релігійна утопія - одна з найбільш художньо яскравих в російській літературі.
Нічого не треба робити, керуючись холодними міркуваннями; нехай почуття, безпосереднє почуття радості і любові, проривається безперешкодно назовні і з'єднає всіх людей в одну сім'ю. Коли людина все робить за розрахунком, заздалегідь обмірковуючи кожен крок, він виривається з ройовий життя відчужується від загального, бо розрахунок егоїстичний за своєю суттю, а ріднить людей, тягне їх один до одного інтуїтивне відчуття.
Щастя - в тому, щоб жити істинної, а не удаваної життям - в любовному єднанні з усім світом. Така головна ідея толстовського роману.
[2] В оперному мистецтві лейтмотивом називається музична тема героя, яка випереджає його фрази.
[3] Цей термін був введений в науковий обіг Віктором Шкловским.
[4] Від латинського quies, quietis - 'спокій'.
[5] «сакральний» - священний, недоступний для непосвячених, «профанів» (лат.).