ЩЕ МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ:
Некрасовців турки називали «Гнат-козаки» - по імені засновника громади, «кара-Гнат» - оскільки вони завжди носили чорні каптани, або «ін`ат-козаки» - «вперті козаки». Покинувши в 1740-1770 рр. Кубань, частина з них пішла в Малу Азію, але більшість переселилося в пониззя Дунаю і на Дністер [228, 259]. Тут, в турецьких володіннях, склалася і інша громада старообрядців, що бігли з Росії - липовани. Некрасовці оселилися з ними, але не змішувалися, презирливо називали їх «дунакі, мужики». Самі ж, будучи козаками, традиційно не займалися хліборобством, а гідними заняттями вважали тільки військова справа, рибальство і полювання. Фірманом султана некрасовцями були виділені землі. Центром Війська стало село Верхній Дунавець на р. Дунаєць. Вищим органом був загальне коло, де обирали отамана. У селах вибиралися станичні отамани. З'явився навіть свій єпископ Анфим. Але незабаром з'ясувалося, що він самозванець, і некрасовці втопили його в Дністрі. У військовому відношенні «Гнат-козаки» були підпорядковані Сераскіру Бабадаг, охороняли кордон, несли службу в подунайских фортецях. З них складався і особливий загін особистої гвардії султана, якому було дозволено побудувати в Стамбулі свою церкву.
А після зруйнування Січі в 1775 р в османські володіння ринули запорожці. Вони групами кочували під Очаковом, на Тилігулі, в Молдавії. Поповнювалися селянами, що бігли з закріпачує України. За повідомленням очаківського паші, їх кількість досягла 12 тис. І в 1778 р султан прийняв запорожців в підданство. Для поселення їм виділили с. Кучурган в пониззях Дністра, вони принесли присягу. Легенда свідчить, що козаки схитрували: під час присяги висипали в чоботи рідну землю, яку носили в ладанках, і клялися: «На чиїй землі стоїмо, тому і присягаємо». Але це, звичайно, тільки легенда.
У той час січовики і самі ще не визначилися щодо подальшої долі. У деяких виникла ідея перейти в підданство Австрії. Запорожці чули про сербських Граничари, ось і уявлялося, нехай їх теж візьмуть на службу і поселять для охорони кордонів. Повели переговори з австрійцями, виставляли свої умови про самоврядування, збереженні запорізьких традицій, обіцяли привести 8 тис. Козаків. Однак австрійці за таку пропозицію хапатися не поспішали. Торг йшов довго, вимоги козаків відводилися. Лише в 1785 р пішло згоду. Але за прихильниками цього плану пішли аж ніяк не всі запорожці. А серед тих, хто зважився зробити черговий поворот, австрійські власті влаштували жорсткий відсів. Брали тільки молодих, міцних, інших відсилали назад.
Прийнятих виявилося 1-1,5 тис. Ідея служити по-козачі, зі своєю зброєю і спорядженням, відпала відразу, у більшості не було не те що озброєння, а й пристойного одягу. Видали австрійські рушниці і мундири і послали на турецький кордон, в Банат і Бачку. «Самоврядування» обмежилося тим, що кільком старшинам привласнили молодші офіцерські звання, віддавши в підпорядкування хорватським і німецьким начальникам. І ні про яку нову Січі мови не було - розподілили по 150-160 чоловік по різних місцях: Нові Сад, Тітель, Ковель, Панчево. Та й уявлення козаків про життя на кордоні зазнали краху, ще в 1735-1748 рр.
князь Гільдбурхаузен провів на австрійському Військовому Кордоні реформи, які позбавили Граничари будь-якої автономії. Їх служба наближалася до армійської, насаджувалося католицтво. І в першій же австро-турецькій війні 1788-1791 рр. частина тутешніх запорожців загинула, а решта, випробувавши такі розчарування, втекли назад до турків [251].
А запорожці-емігранти, коли межа перемістилася, втратили виділені їм землі. І султан відвів їм нові місця поселення - в дельті Дунаю, дозволив побудувати Січ в с. Катерлез на р. Дунаєць. І поруч один з одним опинилися дві козачих обшіни. Одну склали некрасовці і липовани. Друга, запорізька, теж складалася не тільки з козаків. До Туреччини як і раніше надходили селяни-втікачі, дезертири, злочинці. І більшість їх було не старообрядцями, а ортодоксальними православними. Тому вони примикали ні до некрасовцями, а до запорожців. Але і січовиками ставали не всі, багато хто просто заводили селянське господарство. Для таких запорожці перейняли турецьке слово «райя». Тут треба пояснити, що офіційно в Османській імперії було всього два стани, військове та податкові - «райя» ( «тягло»). Одне служить, інше його містить. Таким чином громади некрасовцев і запорожців на своїх територіях стали чимось на зразок «колективних феодалів». А селяни - їх підданими. Але відзначимо і те, що до кінця XVIII-XIX ст. слово «райя» в Туреччині стало ставитися тільки до християн і набуло образливий зміст: «худоба», «бидло». Та й саме становище християн вельми погіршився. Їх гнобили і оббирали місцева влада, турецькі воїни, вони піддавалися насильствам і беззаконням. А в справи некрасовцев і запорожців турки не втручалися. Вони ставали зашітнікамі для своєї «райі» - яка, за свідченням сучасників, жила набагато більш вільно і благополучно «в порівнянні з іншими« райямі ».
Але відносини між двома громадами відразу стали ворожими [240, 259]. Некрасовців обурило, що частина землі, перш дарованої їм, віддали запорожців. А головним промислом обох громад була риба, почалася боротьба за місця ловів, що переросла в криваві бійки. Вони підігрівалися міжетнічними, релігійними гаслами, але турецькі начальники швидко розібралися в справжню причину і доносили, що «козаки у війні між собою за рибні лови». У 1794 р вибравши зручний момент, некрасовці захопили і знищили Катерлез.
Тільки після цього влада втрутилася і перевели запорожців вище за течією Дунаю, в сеймі, під начальство Браїлівського назіра. Для рибальства і землеробства нове місце було куди гірше за попередній. Поразка і переселення викликали розчарування, сварки, кошовий Помело з 500 козаками пішов у Росію. Однак розпаду Задунайської Січі все ж не відбулося - залишилися запорожці просто вибрали нового кошового.
В цей час в самій Османської імперії стали наростати внутрішні суперечності. Влада слабшала, хиталася. Підняв заколот аристократ Пазванд-оглу. Некрасовцями він пообіцяв віддати всі землі на Нижньому Дунаї, і вони стали на його бік. Проти них влада використовувала запорожців. В ході турецьких міжусобиць обидві сторони зазнали великих втрат. На знак подяки за послуги при придушенні повстання Браїлівський назир домігся в 1803 р повернення Січі в Катерлез. Але не тут-то було. У некрасовцев теж знайшовся покровитель, комендант Ізмаїла Пехлеван-оглу. У 1805 р вони завдали удару, знищивши Січ і вирізавши значне число запорізької «райі». Уцілілі січовики бігли в Браїлів.
У некрасовцев каша заварилася ще крутіше. Бік росіян прийняла більшість липован. Зустрічали хлібом-сіллю, надавали допомогу військам. І «Гнат-козаки» обрушилися на «бунтівників», суворо караючи їх. У 1807 р стерли з лиця землі с. Караорман, чоловіків перебили, жінок і дітей забрали. Неодноразові каральні рейди здійснювалися на Вилкове, Стару Кілію і інші селища. Втім, і у самих некрасовцев єдність порушилося. У 1811 р генерал С.А. Тучков доносив Кутузову про можливість перетягнути деяких з них на свою сторону. Переговори пройшли успішно, бажаючим перейти в підданство Росії Кутузов від імені царя видав грамоту, де даровалось «вічне прощення в колишніх їх винах проти государя і Вітчизни», звільнення від податків на 3 роки, земля, а тим, хто захоче вступити в козацтво - звільнення від рекрутської повинності. За Бухарестським світу лівий берег Нижнього Дунаю відійшов до Росії, і багато некрасовці туди благополучно переселилися.
Але ослабленням «Гнат-козаків» і їх конфліктом з липованами скористалися запорожці.
Розгорнули наступ і в початку 1813 р відбили Катерлез. Причому цим не обмежилися, просуваючись далі. Розгорілася війна настільки жорстока, що дивувала навіть турків. Історик Ф. Кондратович писав, що мало не з кожним «бугром в болотах і плавнях дельти пов'язані таємниці сутичок запорожців з некрасовцями, повного знищення цілих загонів з тієї чи іншої сторони». У 1814 р запорожці оволоділи «столицею» супротивника, селом Верхній Дунавець, де і влаштували свою останню Січ.
А Задунайська Січ, здавалося, досягла розквіту. Разом з «райей» її населення становило 10-15 тис. Кошу належали 6 сіл, а фактично він контролював всі дунайські гирла. У Верхньому Дунавці зосередилися 38 куренів під колишніми традиційними назвами. Однак Січ вже значно відрізнялася від наддніпрянської [260]. Структура спростилася. Не було військових старшин, полкових управлінь, паланок. Козаками вважалися тільки неодружені, а одружені переходили в «мужики» і селилися з «райей». Полковники призначалися кошовим тимчасово, з курінних отаманів. Не було вже ні кінноти, ні флоту, тільки піхота на човнах. І взагалі бойові якості значно знизилися. Поповнювався-то Кош ззовні - перебіжчиками, дезертирами, перетворюючись на збіговисько випадкового наброду.
Чи не було колишньої беззмінною запорізької служби, бойового вишколу.
А головне, сама ідея «Лицарської братства» зжила себе. Кому служити-то? Вірі православній - під турецькими прапорами? Захист християн від «бусурманів» - вирізаючи греків? Абстрактного «братерства»? Але і його більше не було. Сталося майнове поділ. З одного боку - багатії з козаків і «райі», їх називали «дуки», «срібники». Їм належали рибні заводи, сільські угіддя, торгівля. З іншого - козача біднота і наймити: «бесштаннікі», «голоколеночнікі». Причому за Дунаєм ця градація не співпадала з козацької ієрархією Січі! Адже щоб вести прибуткове господарство (і одружитися, передати справу у спадок) потрібно було вийти з козаків. А Січ для багатіїв ставала лише «дахом», захистом від турецького свавілля і ринком робочої сили.
Поки билися з некрасовцями - начебто билися «для себе». А походи в Грецію і величезні втрати відкрили очі на справжній стан воїнів в чужому вітчизні. Про кризу говорить безпрецедентний факт, в 1825 р кошовий Литвин «кудись Утік». Утік невідомо куди, не бажаючи очолювати таку експедицію. До того ж грецькі події загострили відносини Туреччини з Росією, насувалася нова війна. Серед задунайців виникли протурецьких і проросійська партії. До першої відносилися багаті господарі, а й запекла шпана, що жила одним днем - головне погуляти і випити. А якщо для цього потрібно пограбувати і погромити християн, то яка різниця? До другої партії схилялася «золота середина», що вважала за благо повернутися на батьківщину, якщо отримає прощення. Дізнавшись про це, градоначальник Ізмаїла С.А. Тучков в 1827 р вступив в таємні переговори з кошовим Василем Незмаевскім. Мова тепер йшла не про перехід чергового загону, а про те, щоб перевести в Росію Кош як такої. Позбавити Туреччину «марки» Січі, пропагандистського козиря, центру тяжіння перебіжчиків. Незмаевскій і сам був прихильником російських, але відповідальність на себе брати не хотів. Відмовлявся: «Нехай хто заводу на Січ, тієї і виводить, а я не буду». І пояснював: «Багато народу запропастимо - турок виріже».
Згода дав інша людина - Осип Михайлович Гладкий [242]. Продувний авантюрист, хитрий, енергійний. До речі, його біографія показує, як потрапляли за Дунай. Він народився в багатій селянській родині на Полтавщині, одружився, мав четверо дітей. Але після смерті батька і розділу господарства між братами розорився. У 1820 р залишивши сім'ю в рідному селі, пішов на заробітки. Але до наполегливої праці у нього і навичок не було, і душа не лежала. Найнявся вести чумацький віз до Криму - загуляв і позбувся довіреної йому майна. Утік. Підрядився будувати млин - її змило водою. Втік до Одеси, зайнявся ремеслом бондаря. І надумав одружитися на служниці свого роботодавця. Але священик послав запит на батьківщину жениха, і відкрилося, що він одружений. Справа була підсудною, і Гладкий зник за кордоном. З'явився в Січ, оголосив себе неодруженим і був прийнятий в Платнірівський курінь. Брав участь в поході на Миссолунги, після чого його обрали курінним отаманом. З ним теж вступив в контакт генерал Тучков. І на Покров 1827 р Гладкий за підтримки «проросійської партії» (очевидно, і російської розвідки) був обраний кошовим. Між іншим, сам факт, що козак, всього 5 років тому прийшов в Кош, очолив його, говорить не тільки про таланти Гладкого, а ще й про ступінь розпаду. Про те, наскільки впав в Січі престиж керівних постів.