Історія військових років зберігає пам'ять про всі разом і про кожного солдата - вірному і самовіддану захисника Батьківщини, готовому битися до останньої краплі крові.
Іван Петрович Кравченко - ветеран праці, герой Великої Вітчизняної війни, воював у складі 2-ї ударної армії Волховського, Воронезького і 1-го Білоруського фронтів. Брав участь у прориві блокади Ленінграда, битві на Курській дузі, взяття Варшави і Берліна. Нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945г.г.», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», медаллю Жукова, орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, орденом Червоної Зірки, ювілейними медалями Перемоги. На частку Івана Петровича Кравченко випали важкі життєві випробування і війна, але мужність і незламна воля допомогли вистояти і перемогти.
Народився Іван Петрович в станиці Темнолесской Шпаковського району в 1922 році. Батько працював у колгоспі «Сельмашстрой» - доглядав за кіньми і коровами, а мати була вихователькою в дитячому садку. Але на початку 1934 року в їх будинок прийшла біда - сім'я потрапила під сталінські репресії. Главу сім'ї відвезли в невідомому напрямку, а мати з п'ятьма дітьми вислали в село Дербетовка. Ось тут їм довелося сьорбнути горя повною чашею.
- Умови, в яких ми жили, були просто нестерпними навіть для дорослої людини. Ми виживали як могли, - згадує Іван Петрович. Батько повернувся через два роки. Як потім з'ясувалося, він був спрямований на будівництво Будьоннівська.
Тут же, на засланні, народилися ще троє дітей.
- Сім'я тулилася в одній кімнаті з солом'яною стріхою, що знаходиться на оборі, ми з моїми братами і сестрами - Уляною, Марією, Сергієм, Михайлом - спали на підлозі.
Голод і суворі умови змусили п'ятнадцятирічного Івана піти з дому в пошуках кращого життя. В дорозі перебивався їжею, якої пригощали добрі люди, але все одно дуже хотілося їсти. На попутних поїздах він дістався до Ростова, а там на вокзалі його забрала міліція і направила в дитячий розподільник.
Пізніше хлопчика прибудували працювати на завод металоконструкцій в Армавірі, де доручили відливати деталі. Іван попросився піти вчитися, і цілих два роки (так він закінчив 5 і 6 класи) успішно поєднував роботу і навчання. Василь Григорович Островський, інженер заводу, пошкодував хлопця і прийняв його в свою сім'ю, як рідного.
- Пам'ятаю, ми з його сином Сашком міцно подружилися, - розповідає Іван Петрович зі сльозами на очах, згадуючи прийомну сім'ю. Через два роки він вирішив з'їздити провідати своїх родичів в станиці Темнолесской, приїхав, а тітка каже, що його все обшукали, і треба віз-обертатися в Дербетовку, матері дуже важко, треба допомогти.
Йшов 1936 рік, сказати, що було важко - це нічого не сказати.
- Настали страшні часи. Наша сім'я давно з'їла єдину корову, а потім ми навіть її шкуру смажили і їли. Нічого іншого не було. Виживали, як могли - думали, страшніше нічого не буде. Але, виявилося, є - прийшла війна. Прийшла в кожен будинок, в кожну сім'ю, нікого не залишивши в стороні. Батько і старший брат Сергій пішли на фронт, а 20-річний Іван не потрапив в 41-му році під військовий призов. Разом з іншою молоддю та школярами допомагали в тилу: будували аеродром, клали залізницю в районі сіл Дивне і Дербетовка, копали протитанкові окопи.
У складі армії Воронезького фронту Іван Петрович воював на Курській дузі, де отримав важке кульове поранення. У цій битві було багато постраждалих, їх вивозили на санітарному поїзді. Внаслідок цієї травми отримав інвалідність, але все одно продовжив воювати, тому що час був такий, коли билися, не шкодуючи себе і не дивлячись ні на що. Батьківщину потрібно було захищати - це найголовніше і понад усе!
Реабілітація зайняла майже рік. Після цього він був направлений до Омська для проходження навчання у вищому загальновійськовому військово-піхотному командному училищі імені М.В. Фрунзе.
- Після закінчення навчання мені дали звання молодшого лейтенанта і довірили командувати сорока солдатами. І ми пішли на фронт, а він був уже за Віслою. Йшли пішки. У складі 1-го Білоруського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Георгія Жукова взяли Варшаву, пройшли через всю Польщу, і перетнули кордон Німеччини. Іван Петрович особисто брав участь в переможному взяття Берліна.
Але служба лейтенанта Кравченко закінчилася тільки на початку 1946 року. Після закінчення війни офіцерів залишили, тому що військові дії ще тривали в Японії, у Франції. Везли багато звільнених радянських військових і цивільних, які перебували в полоні.
За часів царської Росії в честь військових перемог дзвонили дзвони в церквах, а Сталін наказав провести ... 14 залпів з артилерійських знарядь на честь перемоги на Курській дузі. Хоча офіційно носити навіть натільні хрестики та вірити в бога заборонялося. За це шашками рубали погони, згадує Іван Петрович.
Сторінки життя, випалені війною, не позбавили молодого лейтенанта оптимізму, сил і віри в майбутнє. Після повернення додому в станицю Темнолесской Іван Петрович пішов працювати секретарем-касиром, отримав житло, одружився. У шлюбі народилися діти - син і дві дочки. Свого часу Іван Петрович хотів піти вчитися на агронома, але якось не склалося. Працював в будівництві, має нагороди і багато подяк за наполегливу і чесну працю, носить почесне звання ветерана праці. На будинку в Ізобільному є табличка, де написано, що там проживає герой Великої Вітчизняної війни Іван Миколайович Кравченко.
Немає ваг, якими можна було б виміряти ступінь горя, що спіткало людей, немає слів, щоб описати жах військового часу. І немає по-справжньому гідною нагороди для тих, хто, не шкодуючи себе, поклав життя на вівтар цієї Великої Перемоги. Ми, нащадки цих самовідданих, мужніх і сильних людей, завжди будемо пам'ятати їх великий безсмертний подвиг і завжди будемо вдячні за мирне небо над головою.
Поділитися в соц. мережах: