Абсолютизм Розвиток теорії абсолютизму тісно пов'язане з виникненням сучасних держав наприкінці 15 в. Однак в якості політичної реальності і предмета вивчення абсолютизм виник дуже давно, разом з початком систематичного обговорення проблем політичної філософії. В історичному розвитку західного суспільства висувалися обгрунтування різних концепцій, і кожен раз пропонувалася особлива термінологія, проте проблема співвідношення обмеженою і безмежної влади так і залишилася невирішеною.
Стародавня Греція. Греки знали, що таке абсолютизм, оскільки спостерігали за сусідніми східними деспотії, а також мали власний досвід тиранічної влади в деяких містах-державах. Їх дискусії відображають найглибший інтерес до проблеми. Конфлікт між слухняністю всемогутньому правителю і вірністю кодексу вічного закону становить головну тему Антігони Софокла. Аристотель присвячує значне місце в Політиці обговоренню тиранії, яку він відрізняє від монархії, правлячої згідно із законом. Аристотель критично ставився до будь-якій формі влади, що не вважається з правовими обмеженнями. Але існувала і точка зору Платона. У діалогах Держава і Політик Платон захищає ідею необмеженої влади "найкращих". На його погляд, правителям, належним чином відібраним і навченим мистецтву управління, слід дозволити правити, не обмежуючи їх кодексом законів або необхідністю народного схвалення. Міркування в Законах, проте, вказують на те, що Платон не вважав таке правління найближчій практичної перспективою, а відсутність в його філософії будь-якої теорії права як людського волевиявлення відрізняє його від представників абсолютизму Нового часу.
Древній Рим. Римські політичні мислителі відчували сильний вплив стоїків, з їх вченням про природне право, і не розвинули систематичної теорії абсолютної влади. Згідно стоїків, існує загальний, вічний і непорушний закон, що поширюється і на богів, і на людей. Римські закони, однак, допускали в разі виникнення надзвичайних обставин введення диктатури, що наділяла одну людину всією повнотою влади. Крім того, в період імперського правління починаючи з 27 до н.е. висувалися ідеї про наділення імператора всю повноту законодавчої влади. Хоча теоретично влада передавалася імператору народом - джерелом будь-якої влади, делегування повноважень було недостатньо ефективним обмеженням, якщо влада після цього знаходила підтримку армії.
Середньовіччя. Абсолютизм як теорія правління, очевидно, перебував в забутті в період раннього Середньовіччя. Хоч би як була справа на практиці і наскільки б слабкими не були інститути влади, загальноприйнятим принципом була рівність всіх - і панів і їх підданих - перед законом. Цей закон, що поєднує стоїчно і християнські уявлення і звичайне право германців, вважався настільки незаперечним і загальним, що право незалежних від нього рішень заперечувалося за будь-якої земної владою, світської чи церковної. Теоретичні обгрунтування цього погляду можна виявити в 12 в. в трактаті Полікратік (Polycraticus, 1159) Іоанна Солсберійского і в 13 ст. в творах св. Томи Аквінського. Звичайно, на практиці теорія обмеженого правління здійснювалася неадекватно. Приклади цього - обговорення питання про тирановбивство Іоанном Солсберійському і засоби, якими користувалося дворянство для того, щоб забезпечити виконання королем Великої хартії вольностей. Все це перешкоджало розвитку теорії абсолютизму і продовжувало служити джерелом протидії централізації і зміцненню влади в епоху Нового часу.
Період конфлікту між церквою і державою. Завершення епохи Середньовіччя і зародження теорії абсолютизму збігаються у часі з початком конфлікту між церквою і державою. Прагнення і держави і церкви затвердити своє верховенство у вирішенні спірних питань - наприклад, у виборі та призначенні єпископів або в зміщенні світського правителя - призвело до того, що кожна зі сторін початку всі більш настійно заявляти про свою незалежність і, в кінцевому рахунку, про перевагу над іншою стороною. Ця тенденція була підкріплена ідеями про законодавчі права і правовому імунітеті правителя, які черпалися з римського права. В результаті уявлення про владу як про сукупність суб'єктів з невизначеними повноваженнями, взаємно підтримують один одного, додаткових по відношенню один до одного і рівних перед законом, поступилося місцем концепції необмеженої влади однієї суб'єкта. Так, стверджувалося, від імені і на користь папства, що становище тата наближається до положення римського імператора в тому, що він має влади над усіма законами і в той же час не підвладний нікому, крім Бога. Теорії такого роду містяться в творах Інокентія III, Боніфація VIII, Манегольда з Лаутенбаха. З боку світської влади їм протистояли, наприклад, П'єр Дюбуа і Людовик IV Баварський, у творах яких стверджувалося рівність світської і духовної влади перед їх божественним джерелом (вчення про божественне право), а отже, недоторканність світської влади, її несхильність домаганням церкви. Захід Священної Римської імперії і виникнення національних держав перевели обговорення даних питань у нову площину. Хоча сама аргументація змінилася мало, її застосування до внутрішніх питань кожного з нових держав додало їм суттєво інший зміст. Божественне право королів перестало бути зброєю в боротьбі монархів проти якоїсь сторонньої влади і було звернуто на виправдання свободи дій щодо підданих.
Концепція Жана Бодена. Зростаюче усвідомлення цього процесу видно в роботах французького філософа Жана Бодена (Bodin, Jean) (1530-1596), законника при королівському дворі. Завданням Бодена було виправдання домагань короля на різні суспільні інститути. З одного боку, він розробляв ідею незалежності короля від імператора Священної Римської імперії, а з іншого - його верховенства над феодальними і муніципальними інститутами. У своїй праці Шість книг про державу (Six Livres de la Republique, тисячу п'ятсот сімдесят шість) Боден вперше сформулював типову для Нового часу концепцію верховної влади, яку він визначав як "вищу і не обмежену законами влада над громадянами і підданими"; державне правління, по Бодену, здійснює сукупність сімейств, що знаходяться під управлінням "вищої і вічної влади". Далі він стверджував: "Сила законів, якими б справедливими вони самі по собі не були, залежить тільки від волевиявлення того, хто є їх творцем". Разом з відносно новими тезами в творах Бодена знаходять вираз і старі погляди. Боден наполягає на тому, що суверен пов'язаний природним правом і своїми обіцянками. Государ не може порушувати деякі фундаментальні закони власного королівства. Іноді в визначення державної влади Боден включає вимогу "розумності". Багато прикладів він черпає з церковних навчань і практики здійснення папської влади. По суті, Боден пропонував дві теорії: теорію верховної влади і закону, яка є однією з основ теорії абсолютизму, і теорію обмежень верховної влади, яка носить середньовічний характер. З розвитком теорії держави в Новий час вчення про обмеження зникло, а теорія абсолютної верховної влади збереглася.
Концепція Гоббса. Теорія абсолютної верховної влади знайшла вираження в працях Т. Гоббса. Зазвичай вважається, що великий вплив на його позицію надали події, пов'язані з боротьбою між королем і парламентом. Конфлікт, що вилився у взаємні претензії сторін на владу, переконав Гоббса в тому, що єдиний спосіб забезпечити мир - ввести абсолютну верховну владу в кожній з країн. У Левиафане (одна тисяча шістсот п'ятьдесят один) Гоббс обгрунтовував цей висновок, описуючи природне, бездержавне стан як "війну всіх проти всіх". У природному стані людина може робити все що завгодно, проте навряд чи може насолодитися свободою, оскільки кожен з навколишній людей має не меншим ступенем свободи. Єдиний вихід - в тому, щоб люди домовилися між собою і підкорилися влади, яка змусила б людину жити згідно з договором і дотримуватися світ. В результаті цього гіпотетичного суспільного договору виникає суверен, володіє абсолютною владою, воля якого є єдиним джерелом закону, оскільки справедливість визначається як дотримання вимог морального зобов'язання. Для теорії Гоббса неважливо, в якому числі виступає суверен: сувереном може бути демократична асамблея, а може бути і монарх (сам Гоббс вважав за краще монархію). Важливо, що суверен має верховна влада, і ніхто не має права йому противитися. Порівняння цих ідей з теорією Бодена виявляє деякі цікаві відмінності, однак найголовнішим є підпорядкування Гоббсом морального і природного закону волі суверена. Абсолютна влада, за Гоббсом, не обмежена моральними зобов'язаннями, скоріше - вона сама їх творить. Моральні міркування не приносяться в жертву поставленим цілям, як у Н. Макіавеллі в його Государ, але займають підлегле становище по відношенню до інтересів влади.
Верховенство парламенту в Великобританії. Чи будемо ми відносити похмуру картину суспільства, рисуемую Гоббсом, і запропоновану ним альтернативу - повна анархія або незаперечна деспотична влада - на рахунок обставин його життя чи ні, не може бути сумнівів, що в період Громадянської війни і Англійської республіки з тисячі шістсот сорок дві по 1660 ідеї верховної влада придбала цілком чіткі обриси. І хоча підсумком революції було повернення до ідеї збалансованого, обмеженого законом правління, в кінці кінців взяла гору ідея верховної влади парламенту. З початку 18 ст. британський парламент здійснював верховну владу не тільки де факто, а й відповідно до закону. На вчення про верховенство влади спиралися слідували за І. Бентама реформатори 19 в. теорія права яких очевидно продовжувала ідеї Гоббса.
"Освічений деспотизм" в Європі. На континенті, однак, події розвивалися на користь монархій, а не інститутів представницької влади. 17 і 18 ст. були свідками паралельних і взаємно впливали один на одного політичних систем Франції, Австрії, Пруссії і Росії - т.зв. освіченого деспотизму. Добросердя деяких государів може бути оскаржене, однак безсумнівно, що вони користувалися необмеженою владою. Освічені деспоти залучали на свою сторону здатних людей, зацікавлених в проведенні реформ і потребували інструменті влади, завдяки якому вони могли досягати своїх цілей. Повчально, що протидія таким урядам, особливо у Франції та Росії, спиралося на інтереси феодальної знаті, а не тільки середніх шарів, які захищали ідеї демократії.
Перші теорії демократії: Локк і Джефферсон. Нарождавшиеся демократичні рухи спиралися головним чином на два теоретичних постулату: про благої природі людині і про суспільний договір. З точки зору Гоббса, людина є істотою, рухомим виключно егоїстичним інтересом, його життя в природному стані відрізняється "самотністю, злиднями, брудом, звірством і стислістю". Тому людина має потребу в тому, щоб до нього було застосовано насильство. Це уявлення відкидалося новими мислителями демократичного спрямування, які вірили, що людина за своєю природою добра, або здатний до добра, якщо наставляти його, вдаючись до допомоги відповідних інститутів. У будь-якому випадку це розумна істота, здатне прагнути не тільки до свого власного блага. З цього бачення природи людини випливало, що єдиним обгрунтуванням влади над людиною може бути його згоду на здійснення такої влади. Найбільш поширеним був висновок про "обмеженому договорі", яке пропонували Дж.Локк (1632-1704) і Т. Джефферсон (1743-1826). Відповідно до цього поняття, люди визнають певну ступінь урядової влади, але в той же час зберігають за собою деяку ступінь влади або ряд прав, які уряд не може порушувати. Прикладом можуть служити Декларація незалежності і Білль про права (перші десять поправок до конституції 1787).
Концепція суспільного договору Руссо. Інший логічної можливістю була розробка концепції необмеженої, але контрольованою демократичним способом влади. Правління грунтується на згоді народу, однак наділяється необмеженими правами. Що стосується індивідів, то їх особисті права і влада спеціально не обумовлюються. Ці ідеї в класичній формі розвивалися Ж.Ж.Руссо (1712-1778). Саме в понятті суспільного договору з'єдналися нові демократичні цінності і традиція абсолютизму, що справило значний вплив на теоретичну думку 19 в.
Позиція Руссо коротко зводиться до наступного. Якщо уряд взагалі необхідно, то зробити його легітимним можна тільки на основі народної згоди. Отримавши такого роду згоду, уряд не може користуватися обмеженою владою, оскільки в договорі залишається невирішеним питання про визначення і дотриманні меж влади. Однак, якщо уряд користується необмеженими повноваженнями, як уникнути крайніх наслідків, що випливають з підходу Гоббса? Руссо бачив рішення проблеми в тому, що він називав "спільною волею", волевиявленні кожної людини в групі при обліку блага всієї групи в цілому, а не тільки власного блага. Важливі для всіх питання можуть бути вирішені за допомогою загальної волі, яка виявляється через процедуру голосування. Таким чином, більшість, оскільки він висловлює загальну волю, насправді являє і меншість, оскільки меншість, складаючи частину групи, також прагне до блага всієї групи. Більшість цілком виправдано нав'язує свою волю меншості. Тут немає справжнього примусу: по суті справи, меншість здійснює примус по відношенню до самого себе. Представники меншості "винуждаются до того, щоб бути вільними". Підкоряючись загальної волі, кожна людина фактично підпорядковується самому собі і тому вільний.
З робіт Руссо не завжди ясно, які питання підлягають вирішенню через прояв загальної волі; неясним залишається і механізм, за допомогою якого визначається загальна воля в конкретних обставинах. У праці Про суспільний договір, або Принципи політичного права (1 762) Руссо розрізняє суверена (втілення загальної волі) і уряд - останнє, зрозуміло, обмежена у владі сувереном. В інших творах він зводить ці обмеження до мінімуму, наділяючи уряд, який повинен керуватися інтересами суспільного блага, правом вирішення широкого кола питань.
Ідеї Руссо і подальший розвиток філософії абсолютизму. Хоча і можна вважати, що рішення на користь загального інтересу завжди представлятиме загальну волю, з цього не обов'язково випливає, що точка зору уряду на те, що є спільним інтересом, повинна з необхідністю представляти загальну волю. Це серйозно послаблює позицію Руссо, який вважав, що за допомогою поняття загальної волі йому вдалося подолати протиріччя між свободою і владою. Однак саме цей аспект концепції Руссо зробив найбільший вплив на розвиток теорії абсолютизму. Приймаючи рішення стати імператором, Наполеон міг вважати, що виконує волю французів. Гегель використовував ідеї Руссо, доводячи, що історично обумовлена воля німецького народу була найкраще представлена спадковим правителем, який розуміє вимоги загального «світового духу". Оскільки для Гегеля національну державу - носій світового духу, його воля є найбільш глибоким вираженням волі її громадян, а його бажання - вираженням їх бажань. Таким чином, між ними немає справжнього протиріччя, і громадянин насправді вільний, коли змушений виконувати волю держави. Деякі аспекти цієї ідеї знайшли відображення в роботах оксфордських ідеалістів Т.Гріна (1836-1882), Ф. Бредлі (1846-1924) і Б.Бозанкета (1848-1923), рассуждавших про "ідеальної" природі людини і ролі держави як інституту, за допомогою якого здійснюється ця природа. Деякі мислителі відзначали застосування (або перекручення) цих ідей у фашизмі і сталінізм. У 20 ст. диктатори часто присягали на вірність ідеї "визволення" людини.