Ахматова Анна Андріївна
У віці п'яти років Аня вивчила російську абетку і французьку мову, а в одинадцять написала свій перший вірш. У Царському селі, будучи зовсім юною, вона познайомилася з уже відомим поетом Миколою Гумільовим. У столиці Франції, в журналі «Сіріус», який видавав Гумільов, і вийшла перша публікація Анни Горенко - вірш «На руці твоїй багато блискучих кілець. ». Ім'я користувача Ахматова з'явиться пізніше, поетеса вважала, що її мати була нащадком татарського хана Ахмата, на якому закінчився ярмо Орди на Русі.
Після розлучення батьків, в 1905 році, батько вийшов у відставку і виїхав на постійне місце проживання в Петербург, а мати з дітьми переїхала на південь, в Євпаторію. Старша сестра Інна, в двадцятирічному віці, в померла в цьому ж році, від туберкульозу.
Живучи на півдні Аня Горенко назавжди подружилася з морем, навчилася плавати і плавала так добре, немов морська стихія була для неї рідною. Це життя була гідним завершенням «язичницького дитинства. Якщо перечитати її ранні вірші, то можна знайти багато південних, морських відзвуків. Можна сказати, що внутрішнім слухом вдячної пам'яті вона протягом усього свого довгого життя постійно уловлювала ніколи повністю не завмирає для неї луна Чорного моря. Перша поема Анни - «У самого моря», написана в 1914 році, відтворює поетичну атмосферу Причорномор'я, з'єднавши її з казкою про любов. Південь, який подарував їй стільки різних відчуттів: волі, свободи, дивним чином змішане з почуттям вічності і короткочасності людського життя, назавжди залишився її поетичної пам'яті.
Після переїзду до Києва, там Анна Ахматова поступила на юридичний відділення Київських вищих жіночих курсів, з яких перевелася на Вищі історико-літературні курси Раєва в Смольний інститут Петербурга. В цей же час вона починає листуватися з Миколою Гумільовим, який жив у той час в Парижі.
У ці ж роки виникла її листування з Гумільовим, жили тоді в Парижі. У 1909 році Микола робить Ганні пропозицію стати його дружиною, і в 1910 вони вінчаються в невеликій церкві під Києвом.
Анна Ахматова володіла екзотичної і - за сьогоднішніми мірками - модельною зовнішністю, вона не відрізнялася цнотливістю, мріючи про відданість і надійному родинне вогнище, при цьому любов відвідувала її. Після Гумільова була сильні почуття до Борису Анрепу, який назавжди виїхав до Англії, і ще до двох чоловікам - Володимиру Шилейко і Миколі Пунину. Обидва були високоосвіченими людьми, і багато дали письменниці - завдяки їм, вона захопилася спочатку древніми текстами, а потім - архітектурою. На жаль, Шилейко виявився домашнім тираном, який не бажав ділити її з поезією і рукописами поетеси він розпалював буржуйку. Анна майже не писала в ті роки.
Життя з Миколою Пунін теж не можна назвати звичайним шлюбом, оскільки він складався в розлученні зі своєю дружиною - Ганною Аренс. Одного разу, Ахматова просто прийшла в їхній дім і стала жити під одним дахом з його родиною. При всій чутливості до чужого болю і вмінню дружити, Ахматова ніколи не брала до уваги страждання суперниць. Анна Аренс була лікарем за професією і прагнула працювати в нічні зміни, не бажаючи залишатися з коханкою чоловіка під одним дахом:
Після приїзду з Бєжецький сина - Льва Гумільова, це погіршило ситуацію. Хлопчику тоді було шістнадцять років. Його поселили в коридорі і стали докоряти шматком хліба. Ахматова, сама колишня в ті роки на забезпеченні сім'ї Пуніних (її не публікували), не могла заступитися за сина.
Ахматова була в опалі. Нова влада не дуже любила улюбленців минулої епохи. У 20-ті роки Ахматову друкують мало іона починає цікавитися архітектурою старого Петербурга і вивченням життя і творчості Пушкіна. Відчуваючи себе спадкоємницею старої культури, вона намагаючись триматися подалі від сучасної їй дійсності.
За нею постійно спостерігають - в секретному донесенні ЧК підкреслювалося, що Ахматова «щедра, по-дитячому егоїстична, що у неї безліч знайомих, але немає близьких друзів», що заштопати панчіх - проблема для Ахматової, а зварити картоплю - досягнення. У будинку Пуніних забиралася і допомагала вести господарство сусідка Тетяна Смирнова. Письменницю мало хвилювало побут, набагато більше вона турбувалася про посмертну славу. Прижиттєвої репутації Ахматова також мало приділяла уваги як і побуті. Пристрасть до спиртного тільки погіршувало становище речей.
Пізньої любов'ю Ахматової стане професор-патологоанатом Володимир Гаршин, який з якихось причин в останній момент відмовився з нею одружитися. Письменниця в гніві написала: «Я ще не таких забувала, забувала, уяви, назавжди».
Політична атмосфера в країні змінювалася і від цього не можна було сховатися. Одним за одним зникають в надрах ГУЛАГу друзі і колеги, а в 1935 році чекісти забирають її чоловіка - мистецтвознавця Миколи Пунина і єдиного сина Льва Гумільова (його тричі заарештовували, і він провів в таборах в цілому 14 років).
Все життя поетеси стає боротьбою за сина і за чоловіка. До самої Великої Вітчизняної війни вона намагалася визволити або пом'якшити долі близьких їй людей. Письменник Михайло Булгаков допомагає їй скласти лист до Сталіна - з проханням про чоловіка і сина. Разом з другом - Борисом Пастернаком вона ходить в Прокуратуру СРСР заступатися за заарештованого Мандельштама. Довгі години проводить в натовпі родичів ув'язнених перед в'язницею на шпалерно вулиці в Ленінграді, намагаючись передати посилки і листи заарештованих близьким. У своїй поемі «Реквієм», яка буде видана лише після смерті Ахматової, вона опише все що відбувалося в той час.
У 1951 році, коли трохи вщухли пристрасті навколо Ахматової, Олександр Фадєєв пропонує відновити її в Спілці письменників. До цього часу ім'я Ахматової вже добре відомо на Заході - вірші і проза, дослідження про Пушкіна переводять на безліч мов. У травні 1955 року поетесі Літфонд виділив дачний будиночок в прославленому Н.Рубцова ( «На недельку, до другого.») Письменницькому селищі Комарово під Ленінградом. До цього моменту вона була бездомною, так як після арешту Пунина її виселили з квартири.
В кінці 50-х новий удар - починається гоніння Бориса Пастернака за роман «Доктор Живаго». Багато з острахом відвернулися від письменника, але не Анна. Вона пише йому вірш: «І знову осінь валить Тамерланом». На початку 60-х Ахматова захищала молодого поета Йосипа Бродського, який входив в коло її шанувальників і учнів. Він не зміг догодити радянської влади і Ганні довелося звертатися за допомогою до багатьох знаменитостям, включаючи Шостаковича.
У 1964 році вона очолила Спілку письменників, з якого її з ганьбою виключили після доповіді А.Жданова. Колись Жданов був всесильним членом політбюро, якого зараз вже мало хто пам'ятає, а ім'я поетеси золотими літерами навіки вписано в світову літературу.
На початку 50-х років в Москві йшов письменницький з'їзд. Головою був Олександр Фадєєв і навколо нього сиділи найвідоміші письменники. І раптом зал почав рідшати. Всі вставали уздовж стін просторого фойє, а по центру фойє повільно йшла Анна Андріївна Ахматова. Струнка, з шаллю, накинутій на плечі, ні на кого не дивлячись, одна. Так і життя її йшла - і в центрі уваги, і наодинці з самою собою, а її поезія була цілим світом і всім життям.