Під кінець жалісливий мужик не встояв перед її проханнями.
- Гаразд, так тому і бути! - сказав він. - Потерпи до ранку. Як тільки Ваклино піде з дому, я відведу його коня на бійню, заріжу і принесу тобі його серце!
А в цей самий час, коли батько обіцяв мачусі порубати коня, Ваклино зайшов до стайні відвідати свого вірного друга. Кінь зустрів його словами:
- Ну, мій дорогий господар, раніше я рятував тебе від загибелі. Тепер твоя черга: ти повинен допомогти мені позбутися від пастки, яку готує для мене твоя мачуха.
І кінь повідав Ваклино, як зла баба надумала його погубити, щоб потім розправитися і з ним, Ваклино. А під кінець покарав:
- перевертався скоріше додому і не подавай виду, ніби ти щось знаєш ... Завтра вранці піди з дому, а сам прислухайся. Як тільки твій батько поведе мене на бійню, я тричі заржу. Коль скоро почуєш моє іржання, де б ти не був, кидай все і біжи швидше до мене. Застанеш мене живим, роби що хочеш, говори батькові які завгодно слова, тільки доможися, щоб він дозволив тобі сісти на мене верхи! Якщо тобі вдасться це, ми врятовані, немає - буде непереливки нам обом.
- Будь спокійний, мій дорогий кінь, я все зроблю, щоб тебе врятувати. Якщо буде потрібно, життя свою віддам, але тебе з біди визволю! - полум'яно поклявся Ваклино і, поцілувавши свого вірного друга в лоб, з важким серцем пішов спати ...
Всю ніч він не спав. А як тільки розвиднілось, слідуючи наказу коня, пішов з дому ... Батько його тут же кинувся до стайні. Відв'язав коня, крадучись, точно злодій, вивів його з двору і понуро поплентався до бійні.
Кінь, вийшовши за ворота, роздув ніздрі і заіржав в перший раз. Але Ваклино, який в цей час лежав за околицею села під деревом, не почув його тихого іржання.
На півдорозі до бійні кінь скинув свою красиву голову з золотою зіркою на лобі і заіржав удруге. Його іржання пронеслося над селом, немов звук труби, долетіло до дерева, під яким лежав Ваклино, затріпотів у листі, немов спіймана птах. На цей раз Ваклино почув голос свого друга, схопився, як ужалений, і стрімголов помчав до бійні, А назустріч йому летів гучний жалібний поклик: це його вірний кінь заіржав втретє.
- Де ти, Ваклино, де ти, мій дорогий господар. Уже точать ножі гострі, невже я не побачу тебе в останній раз ?!
Скарга одного надала хлопчині сил. Здавалося, у нього виросли крила. Не встиг стихнути відлуння кінського іржання, як Ваклино вже був біля бойні. Задихаючись від швидкого бігу, він підбіг до батька в той момент, коли той вже заніс ніж для смертельного удару. Ваклино схопив його за руку.
- Стривай, батюшка, не губи мого коня! - благально вигукнув він. - Краще вбий мене, а коня пожалій ... Ти ж знаєш, що після смерті матінки немає у мене друга вірніше, ніж він!
Слова сина боляче поранили серце батька. Він змінився на обличчі. Рука з занесеним ножем безсило поникла, немов перебита. Але тут же, згадавши благання і сльози дружини, він рішуче стиснув губи і каже:
- Не проси мене, синку. Не можу я поступитися твоїм молитвам. Купимо тобі іншого коня, а мені одружитися втретє негоже.
- Дозволь мені тоді в останній разочок поїздити верхи на моєму коні! - попросив Ваклино, залившись сльозами. - Не те до самої смерті буду сумувати про нього.
- Що ж, це можна, - з полегшенням промовив батько.
- проїду уздовж вулиці та скоріше повертайся, мати-то адже зовсім погана; якщо до обіду я не принесу їй серце твого коня, того й гляди віддасть богу душу!
Почувши слова батька, Ваклино на радощах кинувся до лежав на землі коню і почав цілувати його голову з золотою зіркою на лобі. Тремтячими від хвилювання руками розрізав мотузку, якою був пов'язаний кінь. Не встиг той вскочити, як молодий господар жваво зметнувся йому на спину ... Гучно застукали копита, батько хлопчика і охнуть не встиг, як біла грива коня блискавкою блиснула високо в синьому небі і зникла з очей. Кінь ніс Ваклино далеко-далеко до неприступних вершин гір, які танули в синій імлі, - подалі від підступної мачухи і слухняного їй батька ...
Кінь, не знаючи відпочинку, ніс свого вершника через гори і долини. І тільки на третій вечір зупинився перевести дух біля підніжжя небаченої гори. Вона була гладка, як скло, і чорна, як вугілля. А на самій вершині, гострі піки якої впивалися в білі хмари, виблискувала вогненна зірка, опромінюючи своїми променями вечірній сутінок.
- Що це за зірка горить над вершиною? - запитав Ваклино у свого чотириногого друга.
- Це не зірка, а дорогоцінний камінь з корони дівчини на ім'я Агар - господині всіх озер в цьому гірському краї, - відповів кінь. - Щовечора, як тільки зайде сонце, Агар виймає зі своєї корони найбільший дорогоцінний камінь і кладе його там, на вершині, щоб він світив озерним коням, коли вони вночі вийдуть на берег поласувати травою ароматних гірських лугів ... Що, сподобався тобі цей камінь ?
Ваклино нічого не відповів. Але з тієї хвилини він не відривав очей від вершини, над якою, пронизує густий морок ночі, сяяв, переливався дорогоцінний камінь з корони Господині гірських озер. Від коня не сховалося це, і він поспішив попередити свого молодого господаря:
Ваклино, однак, на цей раз не послухався свого вірного коня.
Опівночі вони і справді пролітали над вершиною, де в темряві виблискував, наче зірка, дорогоцінний камінь з корони Господині гірських озер. Ваклино не встояв перед спокусою. Звісився з коня, простягнув руку і, сам не відаючи, навіщо він це робить, схопив блискучий рубін і засунув його за пазуху прямо до несамовито б'ється серця.
В ту ж хвилину кінь докірливо заіржав:
- Ох, даремно ти не послухався мене, мій господар. Біди не змусять себе чекати, ось побачиш!
Не встиг він вимовити ці слова, як ясне, всіяне зорями нічне небо раптом затягнуло чорними хмарами. Стало зовсім темно. Заблищали блискавки, загуркотів грім. Ваклино озирнувся, і волосся у нього на голові стало дибки ... За ними, роззявивши величезні, як печі, пасти, висунувши вогненні язики, гналися семеро крилатих чудовиськ з червоними, немов розпечені сковороди, очима.
- Ой, біда, пропали ми! - вирвалося у Ваклино.
- Якщо до світанку не долетівши до Країни жовтих полів, то нам буде непереливки! Тут, в горах, Агар всесильна володарка, - сказав кінь. - Дунь зараз же мені в праве вухо, та так сильно, щоб задзвеніло в лівому.
Ваклино негайно виконав волю свого вірного друга. І тут же кінь понісся над скелястими вершинами з такою швидкістю, що хмари над їх головами розступалися, видаючи свист, наче вітрила під напором урагану ... Крилаті чудовиська мало-помалу почали відставати. А коли настав ранок, Ваклино і його вірний кінь були вже так далеко, що вогненні язики чудовиськ ледве мерехтіли в досвітній імлі, немов запалені свічки.
Так-то так, та тільки мчали щодуху коня і вершника чатувала нова біда ... Попереду раптом пролунав страшний гуркіт, здавалося, десь розверзлася гора. Потім через останньої ланцюга гір, яка відділяла Країну гірських озер від Країни жовтих полів, хлинули, ніби лава, вогняні потоки. Не встиг Ваклино отямитися, як перед ним виросла нескінченна вогненна стіна, така височенна, що ні перестрибнути, ні перелетіти.
У Ваклино від страху закрутилася голова.
Що робити? Куди податися? Назад повертатися не можна: там їх підстерігають крилаті чудовиська з вогненними язиками і кривавими очима ... Летіти вперед - розпечена стіна спопелить дотла! Видно-таки, прийшла їх смерть. Немає порятунку ні йому, ні його вірному коню. Ах, навіщо тільки він зазіхнув на цей проклятий дорогоцінний камінь, навіщо були неслухняні ради свого друга.