Я мчав по росяних луках, довгі вперті стебла спліталися на щиколотках і тут же розмикали безсилі обійми. І струнка дівчина бігла назустріч мені, лякаючи блакитно-перлинних птахів. Я десь знав її ім'я - схоже, я бачив її раніше в цьому сні. Айро звали її. Дивно спліталися в цьому імені яскрава зелень лугів, дзвін стали і безшумний політ стріли, що розтинає блакитний небосхил. Я кричав - здається, кликав її на ім'я. Вона, розмахуючи руками, теж викрикувала щось на бігу. Я прислухався і нарешті вловив звуки її голосу в шумі весняного вітру.
- Іди! - кричала вона. - Чи не наближайся! Повертайся швидше! Туди! Туди! Повертайся до свого проклятий погублений світ!
Я обернувся. І завмер.
Позаду розстилалося згарище. Обвуглені скелети дерев і кущів малювали на тлі кривавого неба чорну цвинтарну грати. Вугільно-чорний килим покривав пагорби. Нечутно падали чорні вежі, пересічені косою багряної смугою. Нечутно спорудили вони на місці квітучих галявин, повз яких я пробігав секунду назад; і так само беззвучно падали в холодну вічність небуття. І взагалі жодного звуку не долинало з цього боку, з боку сходу - або заходу? Сонце жевріючою жарким вугіллям серед димних хмар, стосувалося горизонту і було нерухомо. Я чомусь не міг сказати, піднімається воно або заходить. Воно немов би спеціально завмерло в тому місці на небі, звідки могло заливати густеющая багрянцем срібні сліди в золі.
Там, де я наступив на ажурні прутики згорілої трави, обрушуючи мертве подобу життя, стираючи його в прах, залишався лише легкий, як осіння павутина, попіл.
Я подивився собі під ноги.
Під моїми підошвами палала земля.
І тут же сильний удар в спину змусив мене похитнутися. Я відскочив убік, але якось повільно і з трудом. Неначе плив глибоко під водою, і, доторкнувшись до дна, спробував відштовхнутися, а потім знову опуститися в декількох кроках звідти.
Ззаду була підбігли впритул Айро. Тепер і вона не була схожа на дівчинку серед перлинних лугів. Розпатлана, обірвана, покрита кіптявою ... Хо, а в сажі і кіптяви на обличчі щось прозоре і рідке проклало доріжку ...
У наступну секунду Айро в сказі вдарила мене по обличчю. Та так, що я готовий був заприсягтися усіма коронами Райдуги - на обличчі у неї зроду не було жодної краплі солоної вологи, крім поту.
- Забирайся під три чорти, барон Мороку! - наказала вона, і в голосі її дзвінкіше, ніж в імені, дзвеніла сталь. - Забирайся до пекла, звідки ти родом, і ніколи, чуєш, ніколи не смій вибиратися звідти. Інакше, клянусь, я сама уб'ю тебе, якщо ніхто інший не наважиться зробити цього!
Я встиг помітити сонце у неї за плечима. Там, на зеленій половині світу, воно стояло ще високо, хоча помітно схилилося на захід. Чому на захід? Не знаю. Як не знає ніхто на світі, хоча ніхто ніколи в житті не сплутає медове золото смаглявого вечора з сліпуче білосніжним рум'янцем ранку. Чому це так? Треба колись подумати. На дозвіллі.
- Ну? - Айро напружилася.
- Чому? - насилу вимовив я. Якось дуже важко мені давалося кожен рух.
Айро презирливо випнула губу.
- Я сама довго не розуміла, чому, - кинула вона. - Поки ти не вбив Бансена! Навіщо ти його вбив?
Попередню картину закрило бачення: відрубана драконяча голова на пожухшей траві. З обрубка тонкої шиї тонкою ниткою тягнеться їдка смолиста кров. І дивне відчуття викликає тепер ця беззахисна пташина шийка - не страх, що не відразу, а жалість.
Чомусь у мене не знаходиться відповіді. Я знаю, що він є, але не можу його знайти, не можу намацати в тому в'язкому клеї, на який, здається, попалися і тіло моє, і душа.
Більше мені нічого сказати.
Я бреду по божевільної кордоні - ліва нога по золі, права по миттєво спалахує траві. Головне - не повертатися, не обертатися, не потрапити в свій слід. Чи не повертатися по слідах своїм ... Відчайдушна зухвалість спалахує в мені. Я ривком зупиняюся - так, ривком, страшна сила інерції тягне мене далі, але я впираються підборами в верещати полум'я і зупиняюся. І рішуче наступаю на свій слід.
Тільки палаюча трава встигає майнути перед обличчям. Я провалився. Я мчу по нескінченному посмертному коридору з незліченними поворотами, по нечуваного тобогана спуску, по гірській річці, що обгинає все валуни в світі, я скидаю в пекло, долаючи божевільні перешкоди ...
Ні, рікою назвати це вірніше - я не докладаю зусиль до управління, та й не можу докласти. Мене несе за течією, як тріску. Тільки особи чомусь миготять на березі.
Данк. Хто це? Знову я знаю ім'я того, на березі, і не можу згадати, ні хто це такий, ні звідки він знаком мені.
- Не хвилюйся, малюк! Все набагато гірше, ніж ти боявся! - голос начебто знайомий. Але. Але, чорт забирай, але. Суцільні «але». Судячи з усього, пам'ять теж неабияк викупали в цьому проклятому клеї.
На наступному повороті - мама. Не можна сказати, щоб дуже добра.
- Ти дострибався до серйозних неприємностей. За ці штучки я тобі ще відірву пару вух! Пізніше, коли все вщухне.
І в її слова хочеться вірити. Тобто не хочеться, звичайно, але дуже віриться. Цікаво, скільки, на її думку, у мене вух? Або це прикраса зайве для неслухів?
А ось цього хлопця я бачив зовсім недавно. Тільки ... тільки як же його звуть?
- Коли я помічаю, що хтось із нашої компанії дізнався щось новеньке, у мене відразу виникає думка - а чи не занадто багато він знає ?!
Ласкаве вітання. Хороший друг, чи що? Ні, судячи з відвертості інтонацій, родич. Близький.
Раптом я відчуваю нагальну потребу крикнути вголос одне слово ... Ні, не слово. Ім'я ... або назва?
Не те. Звучить дуже схоже ... ви здогадалися. Улюблена «але».
Річка мчить стрімко. До фінішу - кілька секунд. Якщо не встигну ...
Ах, чорт! Остання спроба!
І я з розмаху розбивається об кам'яну стіну, вірніше, влипають в залізний стовп, для чогось вбитий посеред жолоби, розсипається на сотні осколків і влітаю в сонячний день.
- Володар Райдок! Будьте ласкаві прокинутися!
- М-м-м, - я дійсно щось і думав, що сказав. Володар Райдок - це я? А річка що, зовсім скінчилася?
- М-мм-гм, игм, - порозумітися я і понишпорив перед собою руками. Судячи з усього, проклятий клей у мене і в роті побував.
Та й очі відкрилися насилу. І відразу почали злипатися.
Схилилася над ложем служниця дивилася на мене з жахом.
- А гхи гм хмфи во, ги! - обурився я і простягнув руку з наполегливістю погляду, тобто руку порожню, а в погляді незадоволене наполягання на всьому своєму ... Прокинуся - поясню.
Ну що вони, не можуть, чи що, збагнути, що людині потрібен посудину з рідиною, для випити всередину?
- Володар! - тепер в голосі цієї таємничої жінки з'явилися турбота і тривога. - Вам погано?
А кому на моєму місці було б добре? Тільки не треба мені зараз розповідати про цю саму обраності і природженому щастя принців! Так, я згадав. Я дійсно володар Райдок. Для оточуючих взагалі Володар з великої літери. Ну і що? Що мені робити з цією великою літерою, якщо жодна скотина кухоль води не дасть? П'яний шинкар б уже здогадався ...
- Води, - нарешті відвалів я з себе. - Добре мені. Тільки води ... Мені добре, і холодної водички.
Тільки самі незручні місця на самих тужливих церемоніях, без права вийти в туалет, тільки принизлива необхідність утримувати високо підняту голову на витягнутій з останніх сил шиї, без права скинути двухпудовие золоті вериги, тільки непохитність хорошої міни навіть тоді, коли безнадійна погана гра вже закінчена - ось і все, що дістається принцам. Кину все і піду до чортової матері в монастир. Ось тільки згадаю, що це, і піду ...
Як же її звати, цю дуру? Селія ... Або Сейла? І ніяка вона не служниця, а третя фрейліна двору, до речі ... стерво.
- Володар, ви заснули на сонці, я побоююся запропонувати вам холодної води. Це може викликати нездужання.
Я мляво відмахувався.
- Вели чогось іншого. Тільки рідкого та прохолоджуючих.
Ну? Ви розумієте? Будь-якому волоцюгу можна холодної води, а принц Райдок зобов'язаний дотримуватися дорогоцінний для Корони здоров'я!
Ну ладно, кокетую я, кокетую. Я взагалі з дитинства примхливий, і це мені якраз можна. Волоцюгу не можна, шинкаря не можна, фрейліні ось не можна, а мені можна. Мені взагалі все можна. Навіть холодної води, тільки зі скандалом. Але скандал-то мені теж можна!
- Сейлем, ваше могутність, до ваших послуг.
Чому не світлість? Хіба не світлість? А втім ні, не світлість. Усе. Прокидаюся. Згадав я, що таке монастир. Противна штука, однако! Не піду я туди.
- Сейлем, я не розмовляв уві сні?
Зморщився в спробі догодити цнотливий лобик.
- Я підійшла всього за кілька секунд до вашого пробудження, Повелитель. Ваша матінка наказала розбудити вас і готувати до церемонії. Ваше могутність зволили спати тривожно, але розмовляти не зволили. Сік Шерис, якщо завгодно.
Завгодно, звичайно. Я випиваю майже повний глечик нудотно прохолодною рідину. У роті стає ще капосніше.
Я поступово все-таки виповзаю з цього ідіотського сну, хоча повного відчуття реальності ще немає.
- Сейлем, мені снилася якась дивовижна дурість. Мене лаяли за вбивство дракона ... Я якось завжди вважав, що вбивати драконів - це подвиг.
- Зрозуміло, подвиг, мій Повелитель!
Усе. Ожив. І в інтонаціях цієї дурепи ... До речі, скільки їй років? Напевно, близько двадцяти. Чорт, а в момент пробудження вона здалася мені такою собі немолодий бабища ... Скільки ж треба вапна пахощів і притирань, щоб домогтися такого приголомшливого результату!