Є книги -
В інші з них заглянь
І здригнешся:
Чи не нас чи
читають
Вони!
Так далеко, в глушині, в Сибіру,
На народ дивився народ -
В уявленнях про світ
Назрівав переворот ...
( «Скільки ти ні ворушися там ...»)
Висунуті підборіддя,
Сучкуватою кулаки ...
Це було в робочій слобідці
Над гранітним бортом річки.
__
так у В. Дементьєва
Злапали фараона:
«А ну-ка сюди волоки!»,
Нині не час воно
Над гранітним бортом річки.
зірки п'ятикутні
Замість сердець у нас.
Мрією про благополуччя
Ми оперуємо зло,
Чекаємо, щоб вогнями не пекучому
Майбутнє зацвіло.
І вдаємо дурними -
Розумними жити болючіше ...
( «Ми - футуристи мимовільні ...», варіант)
Позднею вночі місто пустельний
При бертолетової спалахах зими.
Ніжна дівчина пахне овчиною,
І рукавички на ній і піми.
Ніжна дівчина нової віри -
Грубий рум'янець на западинах щік,
А по кишенях у ній револьвери,
А на папасі червоний значок.
Може бути, взяти і гранату на випадок?
Пам'ятні будуть на тисячі років
Хутро кожушка гарячий, колючий
І циклопічний дівочий слід.
( «Пізно вночі місто пустельний ...»)
Біжать васали Колчака,
У звірині одягнені шкури,
І дезертир з шинку
Дивиться на загибель диктатури.
.
І ліс ліловий, і сніг став рожевий,
І рожева ніч була,
І з відступаючих обозів
Валилися мертві тіла.
За вибухом вибух над полем бою
Злітав суперником місяці,
І цей бій покрив колишнє,
І день настав
В іншій країні.
Приятель, віддав молодість свою
Ти в дар редакційним неробства.
Газетяр ти і думаєш нонпареллю, -
Я регочучи прочитав твою статтю.
Тобі ль стосуватися відомчих тем!
Адже наших днів тріскучі кінематограф,
Адже ДПУ - наш вдумливий біограф -
І той не в силах встежити за всім.
( «Кореспондент», уривок, 1927)
Сонм метеликів навколо домоволодіння
Літав в нетерплячому хороводі,
Але, метеликів до себе не допускаючи,
Домогосподар вікна зачинив,
І мені, долею дарованому гостю,
Відкрив він двері теж неохоче.
Я зрозумів, що нічний чаювання
Організовано не для мене.
Я це зрозумів.
Що ж було робити?
Увійшов я.
Сів до столу без запрошень.
Густе сливове варення
Тараща зацукровані очей;
І пироги пихкали, засуджуючи;
І самовар заклекотав, як тульський
Справник, весь в медалях за старанність, -
Начебто б я все вип'ю, все пожру!
«Вона приїхала!» - сказав художник.
І ось я чекаю: підібгавши губки ангел,
Дихаючи пачулями, шарудячи батистом,
Старообразно випурхне до столу.
Але ти увійшла ...
Чітко я пам'ятаю,
Як ти увійшла - не ангел і не диявол,
А тепле здорове створіння,
Такий же гість мимовільний, як і я.
Дружина йому?
Ні! Це чутки, брехня.
Народженого в домашньому затхлому мороці, -
Йому, який висох, точно посох,
Повік не цілувати такої дружини!
Я це зрозумів.
Одного лише тільки
Не міг зрозуміти: звідки мені знайомі
Твоє обличчя, твої очі, і губи,
І волосся, що впали на лоб?
Я закричав:
«Я бачив вас колись,
Хоча я вас і ніколи не бачив.
Але тим не менье бачив вас сьогодні,
Хоча сьогодні я не бачив вас! »
І, повторюючи:
«Я вас десь бачив,
Хоча не бачив ...
Чаю?
Ні дякую!"
Я встав і вийшов,
Вийшов на веранду,
Де люто металися метелики.
Ти закричала:
«Поверніться негайно!»
Я на веранду двері відкрив широко,
І в кімнату увірвалося сорок тисяч
Танцюючих в прохолоді метеликів.
Ті метелики товклися і перекидалися,
Пилок збиваючи з крилець один одному,
І довели б до запаморочення,
Коли б я не дивився в твої очі.
( «Чи помічали - по місту ходить перехожий ...», уривок)
Світ заздрісників і злиднів
Все єхидно, все небезпечніше ...
Краса все безневинно,
Миловидна і прекрасніше.
Щоб вони не сміли чіпати
І зживати тебе зі світла,
Покажи їм гострий кіготь -
Будь впевнена, що це
І тебе не зганьбити,
І мерзотників спантеличить!
А вона у відповідь регоче
Так сумно, ніби плаче.
( «Краса»)
Я зрозумів!
І ясніше і різкіше
Життя позначилася моя,
І дивовижні речі
Навколо себе побачив я.
Побачив те, чого не бачить
Інший озброєне око
І що побачити ненавидить:
Світ я побачив без прикрас!
Погляд охопив всю широчінь земну,
Де тісно лише для порожнечі.
І в гущавину він проник лісову,
Де ніде ховатися в кущі.
Я бачив, як перетворювала
Любов жива істота.
Я бачив Час, що бігло
Від надумали вбити його.
Я бачив обриси вітру,
Я бачив, як оманливий штиль.
Я бачив тіло кілометра
Через стежинкову пил.
О, ви, хто в позолоченій рамі
Природи бачите красу,
Щоб порівнювати луки з килимами
І з діамантами росу, -
Вдивіться в землю, в повітря, в воду
І переконайтеся: я не брешу,
А підрум'янювати природу
Я не хочу і не можу.
Чи не золото - лісова опал,
У парчу не перетворитися моху,
Не можна пальто надіти на тополю,
Вільху НЕ кутайте в Доху;
Берізки НЕ рядіте в ряски,
Щоб дівочу зберігати їх честь.
Облиште! Треба без побоювання
Побачити світ, яким він є!
Поезія
Відчайдушно складна,
І з цим дуже багато боролися,
Кричачи, що тільки почвенность потрібна,
З причини маючи тільки хлібний колос.
Але іноді, в словесному щебені риючись,
І там, де не сходить ні зерна,
Її ми виявляємо,
Тобто
Вона всюди, і не її вина,
Що, і в землі і в небі одно криючись,
Як Еребус, вінчаючи Південний полюс,
Поезія не ребус, але вільна
Звучати з будь-якого білої плями,
Як довга і середня хвиля,
І на хвилі короткою звістку і повість!
( «Поезія відчайдушно складна ...»)
З смирення не пишуть віршики.
І не можна їх писати ні на чиє розсуд.
Кажуть, що їх можна писати з зневаги.
Ні!
Диктує їх тільки прозріння.
День скінчився.
Додому пішов коваль -
Знайомий, навіть свояки мені дальній.
Я в кузні залишився нарешті
Один.
І ось, схиляючись над ковадлом,
Ключ для очей, для вуст і для сердець
Я викував.
Мерехтів він, як кришталевий,
Хоч був сталевим, - та сталь була чиста,
І на кільці твоє стояло ім'я.
Тобі я першої відімкнув уста.
Але зараз їх зв'язала німота -
Так тісно зблизилися вони з моїми!
Тут серце я відкрив твоє ключем,
Щоб подивитися, що буде в ньому і було.
Але серце не сказало ні про що,
Чого б не знав я. Ти мене любила.
І я вирішив відкрити твої очі,
Щоб бачити все змогли вони до гробу.
Але за сльозою тут випала сльоза ...
Я кажу: не радість і не злоба,
А сльози затуманили очі,
Щоб нічого не мидель ми обидва!
* * *
Добра жінка,
Літня,
Мені розповіла, що бачила сон -
Нібито з неба спустився, палаючи,
Сонячний промінь, і попався їй він
В голі руки, і лоскотно, уїдливо
Йшов крізь нього електричний струм ...
Кінчик променя вона усунула в голку -
Надумала вишити якусь квітку,
Ніби з шовку ...
І тим вишивання
Замилувався весь світ, здивований.
Жінка, з щирим нерозумінням,
Несміливо запитала: «До чого цей сон?»
Я пояснив їй, що сон цей в руку!
Якщо вже сонцем пішла вишивати -
Це не склоку обіцяє і не нудьгу
І неприємностей тут не бувати.
Це навіяно повітрям вільним!
Адже не здатна ні рватися, ні гнити
Навіть у вушку цьому тісному вушку
Чудова світла нитка.
«Будьте, - сказав я, - до удачі готові!
Так не насниться і кращої швачці
У першорозрядних великому ательє ».
Жінка боязко сказала:
"Та що ви!"
мене мучили
Складні питання,
Які поставити я взявся,
І полетів я від життєвої прози
У поезію, як ніби в небеса.
Але не можу дивитися як на чужу
На цю Землю, близьку далеко,
І ось з висот небесних нісхожу я
У поезію, як ніби в глиб Землі.
І не вини мене в мінливості,
О, небо мрій, з чиїх грізних круч я сліз
У межа Землі, яка в просторі
Не що інше, як клубок небес!
Мій друг, навіщо про молодість років
Ти повідомляєш публіці читаючої?
Той, хто не почав, - Не поет,
А хто вже почав, той - не початківець.
Творимо ми з чогось щось,
але що творимо ми з чого, -
не ваша, розумники, турбота.
І в тому мистецтва торжество!
(Як тут не згадати ахматовське: «Коли б ви знали з якого сміття ...»)
- Ти хотів би повернутися на річку Тишу?
- Я хотів би. У ніч льодоставу.
- Але відшукаєш чи човен, хоча б одну,
І чи можлива переправа
Через темну Тишу?
У снігових сутінках, в ніч льодоставу,
Чи не потонеш?
- Чи не втоплюся!
У місті тому я знаю будинок.
Варто в вікно постукати - вийдуть мене зустрічати.
Знайома одна. Неприваблива вона.
Я її ніколи не любив.
- Не бреши!
Ти її любив!
- Ні! Ми не друзі і не вороги.
Я її забув.
Ну так ось. Я скажу: хоч і здається мені,
Що порушена переправа,
Але хочу ще раз я проплисти по річці Тиші
У снігових сутінках, в ніч льодоставу ...
Поет Евг. Винокуров писав: «Або ось« Річка Тиша ». У таємничому вірші, написаному нервовим, якимось задихається ритмом, включений діалог такий побутовий, сучасний, який надає цьому віршу ще більшу тривожність і загадковість ». Висловлю власну думку: створити подібний «нервовий і задиханий» ритм куди складніше, ніж вписатися, скажімо, в онегинскую строфу.
Та й в традиційні форми поет привносив елементи новизни. Ще в 1921 році він написав сонет «Алла» (поетові 16 років):
Ви поїдете скоро. У платформи вокзалу
Битиметься заметіль у паровозну груди.
Відлітаючи, захурделило тала муть.
Я назад повернуся, спотикаючись об шпали.
Рижеокая дівчина, біла Алла,
Не забудьте, закінчуючи намічений шлях,
Крізь віконце вагона свій стан перегнути,
Дивуючись, як швидко Сибір втекла.
І, злітаючи на чорну спину Уралу
І спускаючись в долину голодних смертей,
Згадуйте про те, як попрощалися стомлено
Ми з хворими посмішками розумних дітей,
Щоб зустрітися знову в суєті карнавалу
Під веселими масками старих чортів.
Коли розкопували Помпею,
Був виявлений в попелі ряд пустот,
І важко було люди, не вміючи
Якийсь метод, цей або той,
Тут застосувати, щоб розгадати загадку.
Але все ж здогадалися нарешті,
З розчином гіпсу приготувати діжу,
Лити в дірку гіпс, як в формочку свинець.
І цей гіпс, заповнивши порожнечу,
Застиг і прийняв обриси тіла,
Яке давно вже згнило
В обіймах попелу, і не красу
Являв той зліпок, а передсмертних мук
Невимовно ясну картину -
Нещасного помпейского здорованя,
Від око не відриває рук.
Я бачив цю страшну статую,
Нагадує про біду.
І якщо чую проповідь порожню,
Хоч чию завгодно, байдуже де,
І якщо слухаю порожні строфи,
І перед безпредметним полотном, -
Я думаю лише тільки про одне:
А яка причина катастрофи?
І мимохіть мені кинула змія:
«У кожного доля своя!»
Але я-то знав, що так не можна -
Жити звиваючись і ковзаючи.
Відомо, що в краю степовому, в старовинному місті одному,
жив Бальмонт - мировий суддя.
Була у Бальмонта сім'я.
Всі люди пам'ятають цей будинок, що поруч зі світовим судом
стояв на березі річковому, в старовинному місті степовому ...
(Початок поеми «Поезія як чаклунство»)
Жухні,
Чорт Багрянич,
І одне пророкували:
«Буде луночь, саночь! Все інше геть! »
Інструментування деяких віршів вражає:
Що я пишу?
О, я добре розумію, що я пишу,
Знову і знову перетворюючись в мятущегося юнака,
З бурсаками припадає до медоквасному ковшу
Багато перш, ніж з буршів випити бурхливого пуншу.
Ми все назад вічності повернемо
Він залатати,
Мій кудлатий вітрило,
Але справно служить кораблю.
Я тебе люблю.
При чому тут старість,
Якщо я тебе люблю!
Може бути,
Обом і залишилося
Справді тільки це нам, -
Я тебе люблю, щоб хвилювалося
Море, тихе часом ...
Приходить час запевняти,
Що немає рівних мені по силі,
Приходить час стримувати
Свої могутні усилья.
Приходить час прибирати
Мережа павутини в будинку отчому,
Приходить час помирати,
Але і воно проходить, втім!
Останнє пророцтво поета:
Ми все назад вічності повернемо -
Життя, взяту лише у тимчасове користування і даром,
Але дай мені, небо, з нею покінчити днем -
Убий одного разу сонячним ударом!
Зроблено крок.
Ще не отхрустела
Під підошвою потоптана пил,
А Земля за цей час пролетіла
Не один десяток миль ...
Безліч якихось древніх стадій,
Російських верст, китайських чи -
Все це залишилося десь позаду
І назад не повернути Землі.
І не забігти, випереджаючи,
І її в обіймах не вижнеш;
Благаючи або погрожуючи,
Все одно її не затримали -
Цю Землю,
Землю на якій
Захрустів під мікропорами шлак,
Землю, яка послужила опорою,
Щоб зробити
наступний
Крок!
- Набір питань розмачулений
ще в епоху хат-читалень.
Ми дуже дивно чинимо:
коли ми повітря стрясати,
то все основи потрясаємо
тим, чим ми повітря стрясати.
У словесному щебені вічно риючись,
його знаходимо. Слово. Тобто
необхідне нам слово.
Ні, ми не голови морочимо,
а кривду топче, топче, топче.
Я повторюю: кривду топче.
І славимо Лукомор'я,
а не гниле мухоморів.
Чи не мрём, а Реєм ми на реях,
там, де лютують Бореі
біля берегів Гіпербореї.
А може, в річку Тишу
пірнаємо - відразу в бистрину.
А ви твердите, мовляв, хореї ...
(До сторіччя з дня народження)
Дякую. У мене і книга така була, але не запам'ятав, не в тому віці був, мабуть.))))) Сподобався ваш щоденник, а вірші - дуже своєрідні, чимось нагадали мені стиль Велимира Хлєбнікова. А "дівок" витягали і будуть витягати, і не тільки з Криму. З повагою, Віктор.
На цей твір написано 2 рецензії. тут відображається остання, інші - в повному списку.