Чому нам потрібно змінювати ставлення до людей з особливими потребами, пише студент Вільного університету Берліна Богдан Міфтахов
Сьогодні на пішохідному переході біля університету сліпий чоловік безуспішно шукав кнопку на стовпі, щоб викликати зелений сигнал світлофора. Чи не знайшов, але і не потрапив під машину, тому що наткнувся білою тростиною на спеціальну рельєфну поверхню, яка повідомила йому - проїжджа частина поруч. Ми перевели його через дорогу, він подякував і ймовірно, що зовсім скоро на тому місці з'явиться і кнопка, і звуковий супровід світлофора. Варто тільки повідомити про це у відповідні органи. Але це сталося в Берліні, столиці Німеччини, де все вже і так працює як годинник, а що ж відбувається в Україні, і які уроки нам треба витягти з досвіду європейців?
Минулого тижня всіх потряс випадок з Романом Кисляком. Але його вигнали з кафе не тому, що офіціант поганий, не тому, що мережа Vapiano нетолерантності до людей з обмеженими можливостями, і навіть не тому, що, як каже сам Роман, люди в ресторанах гребують їм. Все набагато складніше.
Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менш, ніж в інших країнах світу. Можливо навіть більше. Але вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.
Чи часто ви зустрічаєте на вулицях вашого міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званої доступного середовища?
Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами в тій чи іншій мірі. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.
Якщо говорити простою мовою, вона вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачам гуманітарної допомоги, а як до повноцінних членів суспільства.
Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках.
Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і допомога саме в усуненні "бар'єрів", але ні в якому разі не жалість або поблажливість.
Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людини прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звичайно ж, входить у вартість квитка.
Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чого можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки як правило є ліфт, а якщо знадобиться допомога, то черговий по станції або водій зробить все, щоб людина відчувала себе комфортно.
Але найважливіше - це все-таки ставлення оточуючих. Як тільки ми перестанемо шарахатися від людей з обмеженими можливостями і позбудемося патології в суспільстві, яка не дозволяє нам спокійно сприймати всіх без винятку, незважаючи на індивідуальні відмінності, саме тоді кількість подібних ситуацій почне стрімко зменшуватися. Люди з особливими потребами перестануть сидіти в чотирьох стінах, а ми з вами ще на один маленький крок станемо ближче до держави, в якому ми всі так хочемо жити.
Можна почати з підтримки акції # накавуздругом, сенс якої полягає в спільному проведенні часу з людьми з особливими потребами в публічних місцях.
А поки подивіться спільний виступ віолончеліста Маріо Брунелло і піаніста Еціо Бос. Другий страждає від важкого дегенеративного неврологічного захворювання, але це ніяк не обмежує його творчість і не заважає йому грати зі своїм здоровим напарником.