Особливості проекту та станції
- На перегоні в сторону станції «Обухове» використані максимально допустимі ухили. Це пов'язано з тим, що шляхи з наземної станції метрополітену «пірнають» на глибоке закладення. Іншим аспектом будівництва було те, що ближня до станції частину перегону будувалася відкритим способом # 91; 1 # 93; .
- Найпівденніша станція петербурзького метрополітену.
- Одна з двох станцій петербурзького метрополітену (друга - Дев'яткіна), розташована за межами КАД.
Напишіть відгук про статтю "Рибальське (станція метро)"
Примітки
література
Уривок, що характеризує Рибальське (станція метро)
Я дивилася на Стеллу, чекаючи пояснень. Ця дівчинка, сама того не розуміючи, все більше і більше продовжувала мене дивувати.
- Ну, так, - трохи збентежений промовила Стелла. - Він розповів мені свою історію, і я побачила, що їх тут просто немає. Ось я їх і пошукала.
Природно, з такого пояснення я нічого толком не зрозуміла, але перепитувати було соромно, і я вирішила почекати, що ж вона скаже далі. Але, на жаль чи на щастя, від цієї тямущий малятка не так-то просто було щось приховати. Хитро глянувши на мене своїми величезними очима, вона тут же запропонувала:
- А хочеш - покажу?
Я тільки ствердно кивнула, боячись злякати, так як знову чекала від неї чогось чергового «приголомшливо-неймовірного». Її «квітчаста реальність» кудись в черговий раз зникла, і з'явився незвичайний пейзаж.
Судячи з усього, це була якась дуже спекотна, можливо східна, країна, так як все кругом буквально сліпило яскравим, біло-помаранчевим світлом, який зазвичай з'являвся тільки при дуже сильно розпеченому, сухому повітрі. Земля, скільки захоплював очей, була випаленої і безбарвною, і, крім в блакитному серпанку виднілися далеких гір, ніщо не урізноманітнило цей скупо-одноманітний, плоский і «голий» пейзаж. Трохи далі виднівся невеликий, древній білокам'яний місто, який по всьому колу було обнесене напівзруйнованої кам'яною стіною. Напевно, вже давним-давно ніхто на це місто не нападав, і місцеві жителі не дуже-то турбувалися про «підновленої» оборони, або хоча б «постарілій» навколишнього міського муру.
Усередині по місту бігли вузенькі змієподібні вулички, з'єднуючись в одну-єдину ширше, з виділялися на ній незвичайними маленькими «замками», які скоріше скидалися на мініатюрні білі фортеці, оточені такими ж мініатюрними садами, кожен з яких сором'язливо ховався від чужих очей за високою кам'яною стіною. Зелені в місті практично не було, від чого залиті сонцем білі камені буквально «плавилися» від спопеляючої спеки. Зле, полуденне сонце люто обрушуються всю міць своїх палючих променів на незахищені, запорошені вулиці, які, вже задихаючись, жалібно прислухалися до найменшого подуву, так і не з'являвся, свіжого вітерця. Розпечений спекою повітря «коливався» гарячими хвилями, перетворюючи цей незвичайний містечко в справжню задушливу піч. Здавалося, це був самий жаркий день самого жаркого на землі літа.
Вся ця картинка була дуже реальною, такої ж реальної, якими колись були мої улюблені казки, в які я, так само, як тут, «провалювалася з головою», не чуючи і не бачачи нічого навколо.
Раптом з «загальної картинки» виділилася маленька, але дуже «домашня» фортеця, яка, якби не дві смішні квадратні башточки, походила б більш на великий і досить затишний будинок.
На сходинках, під великим оливковою деревом, грав маленький білявий хлопчина років чотирьох-п'яти. А за ним, під старою яблунею збирала впали яблука повна, приємна жінка, схожа на милу, дбайливу, добродушну няню.
На дворі з'явилася дуже красива, світловолоса молода дама і. мій новий знайомий - лицар Гарольд.
Жінка була одягнена в незвичайне, але мабуть, дуже дороге, довге шовкове плаття, складки якого м'яко колихалися, повторюючи кожен рух її легкого, витонченого тіла. Смішна, шита бісером, блакитна шовкова шапочка мирно спочивала на світлому волоссі красивої жінки, чудово підкреслюючи колір її великих світло-блакитних очей.
Гарольд ж, незважаючи на таку спопеляючу, пекельну спеку, майже що задихаючись, «чесно мучився» в своїх розпечених лицарських обладунках, подумки проклинаючи божевільну спеку (і тут же прошу вибачення у «милостивого» Господа, якому він так вірно і щиро вже стільки років служив). Гарячий піт, сильно дратуючи, лився з нього градом, і, закриваючи йому очі, безсердечно псував швидко тікаючи хвилини їх чергового «останнього» прощання. Мабуть, лицар зібрався кудись дуже далеко, тому що особа його милої дами було дуже сумними, незважаючи на те, що вона чесно, щосили намагалася це приховати.
- Це в останній раз, ласка моя. Я обіцяю тобі, це правда в останній раз, - насилу вимовив лицар, ласкаво торкаючись її ніжною щоки.
Розмова я чула подумки, але залишалося дивне відчуття чужої мови. Я прекрасно розуміла слова, і все ж знала, що вони говорять на якомусь іншому мовою.
- Я тебе більше ніколи не побачу. - крізь сльози прошепотіла жінка. - Уже ніколи.
Хлопчина чомусь ніяк не реагував ні на близький від'їзд свого батька, ні на його прощання з мамою. Він спокійно продовжував грати, не звертаючи ніякої уваги на дорослих, як ніби це його ніяк не стосувалося. Мене це трішки здивувало, але я не наважувалася нічого питати, а просто спостерігала, що ж буде далі.
- Хіба ти не скажеш мені «до побачення»? - звертаючись до нього, запитав лицар.
Хлопчик, не піднімаючи очей, заперечливо похитав голівкою.
- Залиш його, він просто на тебе сердиться. - сумно попросила жінка. - Він теж тобі вірив, що більше не залишиш його одного.
Лицар кивнув і, піднявшись на свою величезну кінь, не обертаючись поскакав по вузенькій вулиці, дуже скоро сховавшись за першим же поворотом. А красива дама сумно дивилася йому в слід, і душа її готова була бігти. повзти. летіти за ним не важливо куди, тільки б ще раз хоча б на мить побачити, хоч на коротку мить почути. Але вона знала, що цього не буде, що вона залишиться там, де стоїть, і що, по примхливої примхи долі, вже не побачить і не обійме свого Гарольда ніколи. За її блідим, в мить змарнілим, щоках, котилися великі, важкі сльози і блискучими краплями зникали в курній землі.
- Господи збережи його. - гірко шептала жінка. - Я ніколи його не побачу. вже ніколи. допоможи йому, Господи.
Вона стояла нерухомо, як скорботна мадонна, нічого навколо не бачачи і не чуючи, а до її ніг тулився білявий малюк, тепер уже який оголив всю свою печаль і дивився з тугою туди, де замість його улюбленого тата тільки самотньо біліла порожня курна дорога.
- Як же я міг з тобою не попрощатися, ласка моя. - раптом пролунав поруч тихий, сумний голос.
Гарольд не відриваючись дивився на свою милу, і таку сумну дружину, і смертельна туга, яку, здавалося, було неможливо змити навіть водоспадом сліз, хлюпала в його синіх очах. Але ж виглядав він дуже сильним і мужнім людиною, якого, найімовірніше, не так-то просто було розплакатися.
- Не треба! Ну не треба засмучуватися! - гладила його величезну руку своїми тендітними пальчиками малятко Стелла. - Ти ж бачиш, як сильно вони тебе любили. Ну, хочеш, ми не будемо більше дивитися? Ти це бачив і так вже багато раз.
Картинка зникла. Я здивовано подивилася на Стеллу, але не встигла нічого сказати, як опинилася вже в іншому «епізоді» цієї чужої, але так глибоко торкнулася мою душу, життя.
Прокидалася незвично яскрава, усипана алмазними краплями роси, весела, рожева зоря. Небо на мить спалахнуло, пофарбувавши червоним загравою облямівкою кучерявого, білявих хмар, і відразу ж стало дуже світло - настав ранній, надзвичайно свіжий ранок. На терасі вже знайомого будинку, в прохолодній тіні великого дерева, сиділи втрьох - вже знайомий нам, лицар Гарольд і його дружна маленька сім'я. Жінка виглядала дивовижно красивою і абсолютно щасливою, схожою на ту ж саму ранкову зорю. Лагідно посміхаючись, вона щось говорила своєму чоловікові, іноді ніжно торкаючись до його руки. А він, абсолютно розслабившись, тихо хитав на колінах свого заспаного, наїжаченого синочка, і, з задоволенням попиваючи ніжно рожевий, «спітнілий» напій, час від часу ліниво відповідав на якісь, мабуть, йому вже знайомі, питання своєї чарівної дружини.
Повітря було по-ранковому «дзвінким» і дивно чистим. Маленький охайний садок дихав свіжістю, вологою і запахами лимонів; груди розпирало від повноти струмуючого прямо в легені, дурманяще-чистого повітря. Гарольду хотілося подумки «злетіти» від наполнявшего його втомлену, згорьовану душу, тихого щастя. Він слухав, як тоненькими голосами співали тільки що прокинулися птиці, бачив прекрасне обличчя своєї усміхненої дружини, і здавалося, ніщо в світі не могло порушити або відняти у нього цей чудовий мить світлої радості та спокою його маленької щасливої родини.
На мій подив, ця ідилічна картинка раптом несподівано відокремилася від нас зі Стелою світиться блакитний «стіною», залишаючи лицаря Гарольда зі своїм щастям наодинці. А він, забувши про все на світі, всією душею «вбирав» ці чудові, і такі дорогі йому миті, навіть не помічаючи, що залишився один.