Довгий час велика частина сьогоднішньої України була в складі Речі Посполитої, що залишило свій відбиток і на процесі освіти прізвищ. Особливою популярністю користувалися прізвища в формі прикметників із закінченням на «-ський» і «-цький». Їх основою переважно виступали топоніми - назви територій, населених пунктів, водних об'єктів.
Спочатку прізвища з подібними закінченнями носила виключно польська аристократія, як позначення прав володіння тією чи іншою територією - Потоцький, Замойський. Пізніше такі суфікси поширилися і на українські прізвища, додаючи до імен і прізвиськ - Артемівський, Хмельницький.
Історик Валентин Бендюг зазначає, що з початку XVIII століття «благородні прізвища» стали присвоюватися тим, хто мав освіту, в першу чергу це стосувалося священиків. Так, за підрахунками дослідника понад 70% священнослужителів Волинської єпархії носили прізвища з суфіксами «-цький» і «-ський».
Поява в Західній Україні прізвищ з закінченнями на «-ук», «-чук», «-юк», «-ак» також відбувалося в період Речі Посполитої. Основою для таких прізвищ стали хрестильні імена, але пізніше будь-які інші. Це допомагало вирішувати проблему ідентифікації - виділення конкретної людини з товариства і відокремлення українця від шляхтича. Так з'явилися Гаврилюк, Іванюк, Захарчук, Кондратюк, хоча з часом ці суфікси отримали більш широке вживання - Попельнюк, Костельнюк.
Лінгвісти встановили, що в українській мові щонайменше 4000 тюркських слів. Це пов'язано з активним переселенням деяких тюркських та інших східних народів в області Причорномор'я та Придніпров'я в зв'язку з посиленням ісламізації Кавказького і Середньоазіатського регіонів.
Все це безпосередньо позначилося на освіті українських прізвищ. Зокрема російський етнолог Л. Г. Лопатинський стверджував, що поширене на Україні фамільне закінчення «ко» походить від адигського «к'о» ( «к'уе»), що означає «нащадок» або «син».
Наприклад, часто зустрічається прізвище Шевченко, на думку дослідника, походить від слова «шеуджен», яким адиги називали християнських священиків. Нащадкам переселилися на українські землі «шеуджен» стали додавати закінчення «ко» - так вони і перетворилися в Шевченко.
Цікаво, що прізвища із закінченням на «ко» до сих пір зустрічаються у деяких кавказьких народів і татар, а багато хто з них дуже схожі на українські: Герко, Занько, Кушко, хатки.
Українські прізвища із закінченням на «-ук» і «-юк» Лопатинський також відносить до тюркських коренів. Так, в якості доказів він наводить імена татарських ханів - Кучук, таюке, Паюк. Дослідник української ономастики Г. А. Борисенко доповнює список українськими прізвищами з найрізноманітнішими закінченнями, які на його погляд мають адизьке походження - Бабин, Богма, Зигура, Кекух, Легеза, Прихно, Шахрай.
А, наприклад, прізвище Джигурда - зразок україно-черкеського антропонимических відповідності - складається з двох слів: Джікур - імені зіхского намісника Грузії і Давид - грузинського царя. Іншими словами, Джигурда це Джікур при Давида.
Різноманіття українських прізвищ це результат впливу тих держав і народів, під чиїм впливом перебувала Україна протягом століть. Цікаво, що довгий час українські прізвища були продуктом вільного словотворчості і могли неодноразово змінюватися. Тільки в кінці XVIII століття в зв'язку з указом австрійської імператриці Марії Терезії все прізвища набули юридичного статусу, в тому числі і на територіях України, що входили до складу Австро-Угорщини.
Професор Павло Чучка вказує на те, що слід відрізняти «українське прізвище» від прізвища належить українцеві. Наприклад, прізвище Шварц, яка все ще зустрічається на Україні має німецьке коріння, а ось похідна від неї Шварцюк (син Шварца) - вже типово українська.
Завдяки іноземній експансії українські прізвища часто набувають вельми специфічне звучання. Так, наприклад, прізвище Йовбан, на думку Чучки, завжди була престижною, так як походить від імені святого Іова, який по-угорськи вимовляється як Йовб. А ось прізвище Пензеник дослідник вбачає в польському слові «пензіць», що перекладається як лякати.