Життя і творчість Антуан де Сент-Екзюпері

Попередня ↔ Наступна

Світ втратив дивно світлої людини. Пілоти групи дальньої розвідки згадували, що навесні і влітку 1944 року Сент-Екзюпері здавався "загубився на цій планеті" - він як і раніше вмів робити щасливими інших, але сам був глибоко нещасний. А друзі говорили, що в 44-му небезпека була йому потрібна, "як таблетка болезаспокійливого"; Сент-Екзюпері і раніше ніколи не боявся смерті, тепер же він її шукав.

Сірі стіни, повиті плющем, висока кам'яна вежа - в ранньому середньовіччі її склали з великих круглих валунів, а в XVIII столітті перебудували. Колись панове де Сент-Екзюпері пересиджували тут набіги англійських лучників, лицарів-розбійників і власних селян, а на початку XX століття неабияк постарілий замок прихистив овдовіла графиню Марі де Сент-Екзюпері та її п'ятьох дітей. Мати і дочки посіли перший поверх, хлопчики влаштувалися на третьому. Величезна вхідні залу і дзеркальна вітальня, портрети предків, лицарські лати, дорогоцінні гобелени, мешкаючи штофом меблі з напівстерті позолотою - старий будинок був сповнений скарбів, але маленького Антуана (в родині все звали його Тоніо) приваблювало не це. За будинком був сінник, за сінником - величезний парк, за парком тягнулися поля, все ще належать його роду. На сіннику народжувала чорна кішка, в парку жили ластівки, в поле перекидалися кролики і нишпорили крихітні миші, для яких він будував будиночки з трісок, - живність займала його більше за все на світі. Він пробував приручати коників (Тоніо садив їх у картонні коробки, і вони гинули), вигодовував пташенят ластівки змоченим у вині хлібом і ридав над спорожнілих мишачим будиночком - свобода виявилася дорожчою щоденної порції крихт. Тоніо дражнив брата, не слухався гувернантку і волав на весь будинок, коли матір шльопала його сап'янової туфлею. Маленький граф любив все, що його оточувало, і всі любили його. Він пропадав у полі, відправлявся в далекі походи разом з лісником і думав, що так буде тривати вічно.

Дітьми займалася гувернантка, на домашніх святах вони танцювали, одягнені в камзоли XVIII століття; їх виховували в закритих коледжах - освіту Антуан завершив в Швейцарії.

Але мадам де Сент-Екзюпері знала ціну цієї благодаті: становище сім'ї було відчайдушним. Граф Жан де Сент-Екзюпері помер, коли Тоніо не було й чотирьох років, стану він не залишив, а маєток приносило все менший дохід. Піклуватися про своє майбутнє дітям належало самим - дорослий світ, який чекав, що розорилися аристократів за воротами замку, був холодний, байдужий і вульгарний.

Дитинство скінчилося, коли від лихоманки помер улюблений брат Франсуа. Він заповів Антуану велосипед і рушницю, причастився і відійшов в інший світ - Сент-Екзюпері назавжди запам'ятав його спокійне і суворе обличчя. Тоніо вже сімнадцять - попереду військова служба, а потім треба думати про кар'єру. Дитинство скінчилося - і разом з ним зник колишній золотоволосий Тоніо. Антуан витягнувся і змарніла: волосся розпрямилися, очі округлилися, брови почорніли - тепер він був схожий на совеня. У великий світ вийшов незграбний, сором'язливий, жебрак, не пристосований до самостійного життя, сповнений любові і віри молодик - і світ тут же набив йому шишки.

Мадам де Вільморен була справжньою світською дамою - молода вдова зі зв'язками, станом і великими амбіціями. Її дочка Луїза славилася розумом, освіченістю і ніжною красою. Правда, вона не відрізнялася міцним здоров'ям і близько року провела в ліжку, але це тільки додавало їй чарівності. Луїза, потопаючи в подушках, приймала гостей в найтоншому пеньюарі - і двометровий здоровань Сент-Екзюпері зовсім втратив голову. Він написав матері, що зустрів дівчину своєї мрії, і незабаром зробив пропозицію.

Така політична сила була б ідеальною для збіднілого аристократа, але мадам де Вільморен майбутній зять не припав до смаку. У юнака немає ні стану, ні професії, а ось дивацтв хоч відбавляй - і її дочка всерйоз збирається зробити цю дурість! Пані Вільморен погано знала своє дитя: Луїзі, звичайно, подобалася роль нареченої графа, але заміж вона не поспішала. Все скінчилося, коли Сент-Екзюпері, який взявся без відома начальства відчувати новий літак, звалився на землю через кілька хвилин після зльоту. Він пролежав у лікарні кілька місяців, і за цей час Луїзі набридло чекати, у неї з'явилися нові шанувальники; дівчина подумала і вирішила, що мати, мабуть, права.

Сент-Екзюпері пам'ятатиме її все життя. Йшли роки, але він все писав Луїзі, що як і раніше її пам'ятає, що вона все так само йому потрібна. Луїза вже жила в Лас-Вегасі: туди її відвіз чоловік, який займався торгівлею. Він місяцями пропадав у своїх справах, в містечку раз у раз вирували пилові бурі, і коли Луїза виходила з дому, ковбої спішувалися і свистіли вслід. Її життя не вдалося, а Антуана, до цього часу вже відомого письменника, мордували проханнями про автографи. Луїзі це здавалося дивним непорозумінням: колишній наречений здавався їй найбільшим невдахою з усіх, кого вона знала.

Армійська служба підійшла до кінця, і Сент-Екзюпері вирушив до Парижа. Роки, що послідували за цим, стали суцільним ланцюгом невдач, розчарувань і принижень. Він з тріском провалив іспит в Морську академію і, за встановленими у Франції правилами, втратив право на вищу освіту. Безглузді й безплідні заняття архітектурою, життя за рахунок матері (на цей раз вона зняла йому дуже погану квартиру - гроші сім'ї закінчувалися), обіди у знайомих, сніданки в дешевих кафе і вечері на світських раутах, гнітюче одноманітні Колетт і Полетт - незабаром Антуан втомився і від них, і від себе самого. Він жив як птах небесний: поселившись у великосвітських знайомих, граф міг заснути в ванні, затопити нижній поверх і, прокинувшись від лютого крику господині, запитати її з зворушливим докором: "Чому ти так жахливо до мене ставишся?" Антуан вступив на службу в контору черепичного заводу і, заснувши посеред робочого дня, лякав товаришів по службі криком: "Мама!" Нарешті чаша директорського терпіння переповнилася, і нащадок лицаря Святого Грааля, в чиєму роду були керуючий королівським двором, архієпископи і полководці, став комівояжером. І колишня і нинішня робота вселяла йому глибоку відразу; з дому і раніше приходили гроші, і він витрачав їх на приватні уроки, які брав у професорів Сорбонни.

А потім мати написала Антуану, що їй доведеться продати замок. І милий паризький шибеник, який вважав себе закінченим невдахою, ступив на шлях, що привів його до слави.

Дідьє Дора, директор авіакомпанії "Лакоетер", згадував, як в його кабінет увійшов "рослий молодець з приємним голосом і зосередженим поглядом", "ображений і розчарований мрійник", який вирішив стати пілотом. Дора відправив графа де Сент-Екзюпері до механікам, де той з насолодою почав возитися з моторами, забруднивши руки в мастилі: вперше після замку Сент-Моріс де Реман він відчував себе по-справжньому щасливим.

Молитовна лавочка, обтягнута потертим червоним оксамитом, глечик з гарячою водою, м'яка постіль, улюблений зелений стільчик, який він всюди тягав за собою, шукаючи по замку мати, старий парк - все це снилося йому в Парижі, а в аеропорту Кап-Джуба, затиснутому пісками Аравійської пустелі, як-то забулося. Він спав на двері, покладеної на два порожніх ящика, писав і їв на перевернутої бочці, читав при світлі гасової лампи і жив у злагоді з собою - для внутрішньої рівноваги йому були необхідні відчуття постійної небезпеки і можливість здійснити подвиг. Дідьє Дора був мудрою людиною: він знав, що у нього є пілоти і краще Екзюпері, але ніхто з них не може повести за собою інших людей. З Антуаном відчували себе легко і вільно найрізноманітніші люди: йому були цікаві всі, і до кожного він знаходив свій ключ. Дора зробив його начальником аеропорту в Кап-Джуба, і в написаному через кілька років поданні до ордену Почесного легіону про Сент-Екзюпері говорилося: ". Пілот рідкісної сміливості, відмінний майстер своєї справи, виявляв чудове холоднокровність і рідкісну самовідданість, провів кілька блискучих операцій. неодноразово літав над найбільш небезпечними районами, розшукуючи взятих в полон ворожими племенами льотчиків Рене і Серра. Спас поранений екіпаж іспанського літака, ледь не потрапив в руки маврів. Без вагань переносив суворі услов ия життя в пустелі, постійно ризикуючи життям. "

Вони зустрілися в Буенос-Айресі, куди Сент-Екзюпері перевели з підвищенням - технічним директором компанії "Аеропи Аргентина". Консуело Гомес Карр була крихітною, шаленої, стрімкої і непостійною - вона встигла двічі побувати в шлюбі (її другий чоловік покінчив життя самогубством), любила прибрехати і обожнювала Францію. Під кінець життя вона і сама заплуталася у версіях власної біографії: існують чотири версії, які описують їх перший поцілунок.

З буенос-айреському аеродрому злітає літак і робить коло над містом: Сент-Екзюпері відривається від штурвала, нахиляється до Консуело і просить його поцілувати. У відповідь пасажирка каже, що: а) вона ж вдова, б) в її країні цілують тільки тих, кого люблять, в) деякі квіти, якщо до них наблизитися надто різко, відразу закриваються, г) вона нікого ніколи не цілувала проти своєї волі . Сент-Екзюпері пригрозив спікірувати в річку, і вона поцілувала його в щоку - через кілька місяців Консуело отримала восьмістранічних лист, закінчувалася словами: "З вашого дозволу ваш чоловік".

Потім вона прилетіла до нього в Париж. Вони одружилися, а незабаром Антуана перевели до Касабланки - тепер він був по-справжньому щасливий. Консуело була закінченою міфоманкой і брехала так само природно, як дихала, зате вона могла побачити в капелюсі удава, що проковтнув слона. Вона була чарівно непосидюча і, за словами друзів Сент-Екзюпері, "в бесіді перестрибувала з теми на тему, як коза". Суттю цієї верткий, злегка божевільної дівчини були легковажність і непостійність, зате її треба було опікувати і захищати. Сент-Екзюпері відчував себе в своїй стихії: в замку Сент-Моріс де Реман він приручав кроликів, в пустелі - лисиць, газелей і пум, тепер він мав випробувати свій дар на цьому напівдике, невірному, чарівному істоту.

Він був упевнений, що у нього вийде: Сент-Екзюпері приручав всіх, хто його оточував. Його обожнювали діти - він робив для них забавні паперові вертолетік і відскакує від землі мильні бульбашки з гліцерином. Його любили дорослі, він славився як талановитий гіпнотизер і віртуозний картковий фокусник; говорили, що останнім він зобов'язаний своїм надзвичайно спритним рукам, а розгадка між тим була в іншому. Антуан моментально розумів, хто перед ним: скнара, ханжа або безладний добряк - і тут же відчував, яку карту той загадає. Він ніколи не помилявся, його судження про людей були абсолютно вірними - з боку Сент-Екзюпері здавався справжнім чарівником.

Бідолаха взагалі не могла бути щасливою: вона постійно жадала нових пригод і потихеньку божеволіла. Це ще більше прив'язувало до неї Сент-Екзюпері: за вибухами безпричинного гніву він бачив приховану ніжність, за зрадою - слабкість, за безумством - вразливу душу. Роза з "Маленького принца" була списана з Консуело - портрет вийшов точним, хоча і сильно ідеалізованим.

Перший час вид цієї пари радував душу: коли мсьє і мадам де Сент-Екзюпері покинули Касабланку, місцеве суспільство немов осиротіла. А Консуело все пізніше приходила додому: у неї з'явилися власні друзі, і вона стала завсідником нічних клубів і артистичних кафе. Вона ставала все більш дивною: на прийом графиня де Сент-Екзюпері могла прийти в лижному костюмі і гірських черевиках. На одному з коктейлів вона прошмигнула під стіл і провела там весь вечір - на світ божий час від часу показувалася лише її рука з спорожнілих келихом.

Про скандали, що розігрувалися в будинку Сент-Екзюпері, усі говорили весь Париж: Антуан нікому не говорив про свої особисті проблеми, зате Консуело повідомляла про них кожному зустрічному. Знаменита авіакатастрофа 1935 року, коли Сент-Екзюпері під час перельоту Париж-Сайгон на швидкості 270 кілометрів врізався в пісок Лівійської пустелі, теж була результатом домашніх чвар: замість того щоб виспатися перед вильотом, він півночі шукав Консуело по барах. Сент-Екзюпері збився з маршруту, впав в двохстах кілометрах від Каїра, зустрів Новий рік серед розпечених пісків, крокуючи вперед - під палючим сонцем, без води і їжі. Його врятував випадково зустрівся арабська караван. У Парижі переможця пустелі чекали захоплені газетярі і вічно незадоволена дружина.

До початку Другої світової війни Антуан був уже надламаним людиною: його вимотала особисте життя. Він шукав розраду в інших жінок. Але залишити Консуело не міг - її він любив, а любов завжди схожа на безумство. Піти він міг тільки на війну: в 1940 році Сент-Екзюпері пілотує висотний розвідник "Блох" і знову насолоджується швидкістю, свободою і хмарками розривів зенітних снарядів навколо свого літака.

Фронт прорваний, німецькі танки рвуться до Парижу, дороги забиті натовпами збожеволілих біженців. Сент-Екзюпері переганяє в Алжир старий "Фарман", в який якимось дивом вмістилися всі льотчики його ескадрильї. З Африки він повертається в Париж, а потім емігрує: Антуан не може жити в окупованій країні. Але і в Нью-Йорку йому немає спокою - він пише дуже схожого на "Останнім прости" "Маленького принца", не вчить англійську і сумує за Консуело. Дружина приїжджає - і повертається пекло: друзі розповідають, як на одному з званих вечорів вона дуже довго кидала йому в голову тарілки. Сент-Екзюпері з ввічливою посмішкою ловив посуд, ні на секунду не припиняючи говорити, - оповідач він, як відомо, був чудовий.

Консуело всім і кожному скаржилася на його імпотенцію: чому вона повинна розплачуватися за постійні аварії чоловіка і його пристрасть до висоти. Але інших жінок це не бентежило: у Сент-Екзюпері зав'язалися романи з молодою актрисою Наталі Палі, художницею Хедден стерні, котра втекла в Америку з Румунії; йому була готова присвятити життя юна Сільвія Рейнхардт. І хоча він не знав ні слова по-англійськи, а Сільвія не мала французьким, їм все ж було добре разом: вона дарувала йому тепло і спокій, він читав їй свої рукописи, і те, в чому звинувачувала чоловіка Консуело, дівчину абсолютно не хвилювало . Сент-Екзюпері проводив у Сільвії все вечора, а на ніч повертався додому і хвилювався, коли не знаходив там Консуело, - він не міг з нею жити, а й обійтися без неї був не в змозі.

На війну він відправився так само, як Маленький принц в подорож по інших планетах, - ясно усвідомлюючи, що назад дороги немає. Розуміло це і військове начальство, яке зробило все, щоб Сент-Екзюпері не сів за штурвал літака-розвідника, - в авіації його легендарна неуважність стала притчею во язицех. Він і в молодості літав не з розрахунку, а по інстинкту, забував зачинити дверцята, прибрати шасі, підключав порожній бензобак і сідав не на ті доріжки. Але тоді його виручало виняткове внутрішнє чуття, допомагало врятуватися навіть в самих безвихідних ситуаціях, а тепер він був немолодий, нещасний і дуже нездоровий - кожну дрібницю перетворювався для нього на муку.

Пілоти ескадрильї любили Сент-Екзюпері так само, як і всі, хто з ним стикався. Вони тряслися над ним, як нянька над дитиною, до літака його постійно супроводжував стривожений ескорт. На нього натягують комбінезон, а він не відривається від детектива, йому щось говорять, а він, як і раніше не випускаючи з рук книжку, піднімається в літак, зачинив двері кабіни. І льотчики моляться про те, щоб він відклав її хоча б у повітрі.

Огрядний, протяжний уві сні, з криво висять орденом Почесного легіону і Військовим хрестом, в безформною кашкеті - всім, хто був навколо, хотілося його врятувати, але Сент-Екзюпері занадто сильно рвався в повітря.

Пілот "Мессершмітт", патрулював цей район, відрапортував про те, що розстріляв беззбройний "Лайтнінг П-38" (точно такий же, і у Сент-Екзюпері), - підбитий літак відвернув, задимів і звалився в море. Люфтваффе не зарахував йому перемогу: свідків бою не виявилося, а уламків збитого літака не знайшли. І красива легенда про зниклих в небі Франції письменника-льотчика, людину, яку араби прозвали Капітаном птахів, продовжувала жити: він зник, розчинився в середземноморської блакиті, пішов назустріч зорям - так само, як і його Маленький принц.

Завантаження.

Життя і творчість Антуан де Сент-Екзюпері

Популярні твори

Статистика проекту

Схожі статті