«Я все прийму, що мені готує Бог»
Літоб'єднання МОСКОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ - ДОМОДЕДОВО
На Домодєдовському землі ще в кінці 1970-х років вперше було створено літературне об'єднання "Зліт" при міській бібліотеці імені Анни Ахматової. Очолив його відомий поет Анатолій Парпара.
З корою білої зелень обнялась
Закоханий, ніж пара молода.
Зозуля, посеред гілок криючись,
Кує, нічого не помічаючи.
"Ку-ку! Ку-ку!" Нав'язло, хоч біжи!
Який дурень включив її в пророки?
Вона мені тричі змінювала терміни,
І я сердито їй пишаюся: не бреши!
Ліс переповнений трепетом любові,
Тремтіння плям, пташиної перекликом.
Все говорить: "І ти, і ти клич!
Любов примчиться пташкою-невеличка! "
Ні, я дивак! Не вірю, а покликом.
І ліс приносить далеке: "А-уу [?]"
Листям шарудить гарячий вітерець,
І море синє лежить як на долоні,
І незабаром сонце червоне потоне,
Пішовши в заповітний золотий чертог.
О Боже! Коли б я тільки міг
Лежати і надалі в тіні могутньої крони
І милуватися сонячною короною!
Але вниз летить увянувшее листок.
І все червоній над морем заряніца,
А цей лист паморочиться і паморочиться
І падає на стинущій пісок [?]
Кричить в лісі невідома птиця;
Іде день, щоб знову повернутися, -
Я все прийму, що мені готує Бог!
Дорогий, старої і занедбаної,
Я брів, шляхи не помічаючи,
І були ставні забиті,
Стояла осінь молода.
Котилося сонце динею по небу
І застрявало в гілках клена,
І мені хотілося, щоб хто-небудь
З букетом зустрівся зеленим.
Але згасало все живе
І приголомшує тишею,
Опудало неясне майбутнє
Своєю виворотом неживої.
Лякала пам'ять всюдисуща
Якийсь жутью безпричинної,
А життя, безглузда, гнітюча,
Здавалася вицвілій картиною.
І на картині незакінченою -
Одне закрашене місце:
Там, біля дороги на узбіччі,
Смоківниця! Смачні твої плоди,
І горлиці літають над тобою.
Але знаю я: недовго до біди,
Коли прийдуть грабіжники гурьбою.
Закричавши від болю, древо-інвалід,
Ти не зрозумієш, за що тебе зламали,
Але іволга на гілку прилетить
І заспіває в тривозі і печалі:
- Скажи, мій світ, навіщо плодоносити,
Коли плоди приносять стільки болю?
- Коль мені про смокви солодких забути,
Мене господар вирубає під корінь.
- Ти оздоблюєш південні сади,
І горлиці літають над тобою.
Смачні твої медові плоди,
Але обернулися гірким бідою!
Садівник помер - минув третій рік,
Але соловей знайшов в саду житло
І вночі чарівно співає,
Коли цвітуть задумливі вишні;
І котиться мелодія в ночі,
І їжак гуляє в заростях кропиви [?]
Дощовим літом іволга кричить,
А восени дрозди збивають сливи.
Зимою заєць гризе тут кору,
Часом прилітають омелюхи [?]
Весною на поривчастим вітром
Шпаки виводять радісні трелі.
І тане на снігу звіриний слід [?]
І благовіст пливе. Забуття немає!
Коли на вікнах осідає сніг
[?] Сніжинки тануть в повітрі, але ті,
Що все-таки даруються асфальту,
Ховаються в вечірній темряві
Під тихе і ніжне контральто.
Співачка на двадцятому поверсі,
Як життя свою, заучивает ноти,
Перебираючи в пам'яті чоловіків,
Гастролі, числа, інші турботи.
І іноді, виглядаючи вниз,
Вона раптом приречено розуміє,
Що сніг в якійсь мірі теж життя
І, як і життя, беззаперечно тане [?]
Коли на вікнах осідає сніг,
Так тихо все і як же все безлюдно.
І лише секунди продовжують біг
На циферблаті життя. Дуже довгою.
Так, чуючи ближче до ночі бій годинника,
Ідеш перевірити, все ль заснули діти.
І, слава Богу, стук твоїх кроків
Виразніше звучить, ніж голос смерті.
Штора затемнює вікно, а вікно - вечір.
Прощальним привітом від Меггі Тетчер
проллються опади на Брайтон-Роад,
де після дощу залишається холод.
Неонове світло не запрошує, як раніше,
тут тонуть будинки, і в сирому одязі
я думаю в кріслі про чашці чаю
і, здається, знову про тебе сумую.
За шторою весь світ, він ще залишився.
Закінчиться дощ, і поривом вальсу
мене понесе крізь двори і калюжі
в ту ніч, де я не був ще застуджений.
Холодне небо над Брайтон-Роад [?]
Пройди по дорозі, відчуй холод.
Причина одна для твоєї печалі -
втрачений твій будинок, де колись чекали.
Твій голос, кроки, дощові струмені [?]
Кого тут ще це все хвилює?
всього лише фрагмент з англійської драми.
У моєму саду антонівка встигла -
Вечорами такий чарівний дух.
І ніби багато років не пролетіло,
Чи не змінилося нічого навколо.
Альтанка, яблука, смородина - все те саме.
І ласки рук, і губ вишневий сік.
Я був тоді красивіше і молодше,
І дівчина була, як метелик.
Я відчуваю ніжний трепет шкіри,
І шерех сукні з білою облямівкою,
І поцілунок, шалений до тремтіння,
І чую голос: "Лізонька, додому!"
Така несподівана штучка,
І сам я, як в гарячковому маренні.
[?] Але відповідає з альтанки внучка:
"Я чую, чую, бабуся. Іду!"
Заснула, затихла моя сторона,
Втомившись за день, втомилася.
І часточкою лимона нічна місяць
На блюдечко неба впала.
А мені чомусь знову не до сну,
Я душу нічим не зігрію.
Напевно, в усьому винна весна,
А може бути, просто старію.
Тут на узбіччі,