Лагодження кожен вік підвладний
Яким медом треба бути намазала, щоб заради тебе одружений чоловік, між іншим, міністр, знехтувавши всі умовності, обставини і вічне «що скажуть люди?» - залишив колишню сім'ю і поєднувався з тобою законним шлюбом. У Наталії грибкової, молодої дружини міністра праці Олександра Починка, зовнішність фотомоделі. Але не це головне. До того ж до довгих ногах у неї два червоних диплома про вищу освіту, звання чемпіонки країни з легкої атлетики, талант кулінара і не по роках розвинене почуття власної гідності.
Людмила Луніна: І яким було перше враження?
Н.Г. Я була, чесно кажучи, вражена. У нас багато відомих людей викладали, та ж Тетяна Парамонова, але такого аншлагу, який я побачила на лекціях Починка, не збирав ніхто. До нього приходили студенти з різних потоків і відділень, в аудиторії яблуку ніде було впасти, деякі навіть стояли. І він з неймовірним гумором, зі всілякими прикладами з життя викладав основи і тонкощі податкового законодавства. Пам'ятаю, розповідав історію, як Бринцалов продавав горілку. Акцизні марки він отримав на маленькі пляшечки, четвертинки. Але потім ця скромна тара кудись зникла, а марки виявилися наклеєні на повноцінні півлітрівки. Ну це так, до слова, один випадок із сотень його прикладів.
Л.Л .: І ви, боязка аспірантка, слухали його з натовпу.
Н.Г. Не зовсім так. Швидше, слухала як молодий колега, який прагне швидше осягнути всі премудрості професії.
Перший раз я з ним зіткнулася якраз на грунті роботи. Я, відверто кажучи, своїх студентів побоювалася. Серед вечірників було багато тих, хто здобував другу освіту, в аудиторії сиділи люди від тридцяти до п'ятдесяти. І я, викладач, якому не було ще двадцяти двох. «Ви не бійтеся, - підбадьорював мене Олександр Петрович. - Студент, нехай навіть йому і п'ятдесят, він все одно студент. Він багато чого не знає, інакше з чого він прийшов вчитися? »Так, з його благословення, я почала викладати.
Н.Г. Я дійсно знала більше, ніж студенти. А якщо чогось не знала, чесно зізнавалася, потім консультувалася з більш досвідченими колегами або самостійно гортала талмуди податкового законодавства в пошуках відповіді.
Л.Л. Ну і що ж Олександр Петрович?
Н.Г. Нічого. Ми зустрічалися час від часу в інституті. Він завжди жваво цікавився моїми справами, благо моя дисертація була по податках, професійні сфери у нас збігалися. Я, природно, була дуже вдячна професору Починку за таку участь в долі аспірантки. Ні про яке романі не було й мови.
Л.Л .: І ви ніколи не пробували форсувати події?
Н.Г. Я завжди відчувала дистанцію, я точно знала наші ролі. Він учитель, я учениця, він професор - я вчорашня студентка.
Л.Л. І він після семінарів чекав вас в коридорі і проводжав до метро? Або, може бути, підкидав до будинку на службовій машині?
Н.Г. Я сама з вісімнадцяти років за кермом. Наші прогулянки були хіба що до автостоянки.
Л.Л .: Наташа, ви, очевидно, така вся з себе відмінниця-комсомолка-спортсменка-активістка. У вас, напевно, і диплом червоний?
Н.Г. Два червоних диплома.
Н.Г .: Коли я вчилася, можна було паралельно закінчити два факультети. Здається, зараз цю практику скасували. І я, крім податків, вивчала ще фінансове право. Спочатку було легко, так як базові дисципліни на двох факультетах однакові. А ось на старших курсах почалися розбіжності. У свою останню сесію в інституті, як зараз пам'ятаю, я здавала більше двадцяти іспитів замість покладених нормальному студенту десяти. До речі сказати, я тоді примудрялася ще й працювати в одній великій закордонній компанії, правда, неповний робочий день. І готуватися до вступу в аспірантуру. До сих пір дивуюся, як мені вдалося пережити той рік.
Л.Л .: Але давайте повернемося до вашого роману.
Н.Г. Ну ось. Підходив до кінця третій семестр, матеріал для дисертації я практично зібрала, благо книг на нашу налоговму законодавству написано не так вже й багато. Але мені не вистачало статистичних даних. «Я вам їх дістану, - пообіцяв Олександр Петрович. - Ви приходите до мене на роботу ». А він тоді очолював департамент фінансів при уряді. Я прийшла в Білий дім. Думала, що всі папери мені передасть секретарка. А він особисто мене зустрів і, на мій превеликий подив, запропонував повечеряти в ресторані.
Після цього пам'ятного вечері все і почалося - тобто ще близько чотирьох місяців ми гуляли по Москві і просто розмовляли. Мені здається, ми обійшли всі парки, бульвари і сквери. І ось я дізналася, що у нього є дружина, що росте дочка.
Л.Л .: Ви розуміли, що могли вляпатися в неприємну історію - стати подругою сановного чиновника, який, навіть виходячи з номенклатурних міркувань, ніколи не розлучиться з законною дружиною?
Н.Г. Я була дуже закохана, щоб щось загадувати і розраховувати. І потім, Олександр Петрович - такий світлий, чистий і чесний чоловік, що навіть запідозрити його в подвійній грі, в тому, що він зі мною нещирий, мене обманює, було неможливо.
Л.Л .: А як реагували на це ваші батьки?
Н.Г. Я довго не ставила їх до відома. Але, на щастя, відкрилася мамі ще до поїздки в Прагу. Відразу після нашого повернення Саша сам моїй мамі повоніл.
Л.Л .: Прямо так і сказав: «Здрастуйте! Це вас міністр турбує! »
Н.Г. Він сказав, що дуже перед нею винен, тому що, з одного боку, він мене любить, а з іншого - він одружений чоловік і не впевнений, чи зможе зробити мене щасливою. На що мама відповіла, що у неї немає приводу його засуджувати, тому що з розмови зі мною вона зрозуміла, що мої почуття серйозні і свій вибір я зробила свідомо.
Олександр Петрович і дружині своїй зізнався, що закохався, і попросив у неї розлучення.
Н.Г .: Чи не повірила, природно.
Цілий місяць я нудьгувала в Лондоні. Жахливий місто. Англійці все такі манірні, замкнуті, холодні. Об одинадцятій вечора місто вимирає, все вже сплять. У п'ятницю після роботи вони дружно йдуть в паби, проціджують три години свою пінту пива і говорять буквально ні про що.
Л.Л. Але йому треба було ще розлучитися. Як ви це пережили?
Н.Г .: Звичайно, це було нелегко. На нас обох виявлялося певний тиск. Його розвели через суд - зараз це можна зробити, навіть якщо друга сторона ігнорує судові засідання.
Але, ви знаєте, коли ми після роботи приходимо додому, сідаємо поруч, нам так добре, що розумієш: є заради чого труднощі терпіти. Нехай пліткують, гудуть - яка, врешті-решт, різниця! У мене є все для щастя. Людина, якого я люблю, - і він любить мене. Улюблена робота є. Мої батьки живі і здорові. Ну що ще треба ?!
Л.Л .: Ви не відчуваєте почуття провини по відношенню до дочки Олександра Петровича?
Н.Г. Дітей адже ніхто не кидає. Ідуть від дружин - як можна кинути дітей? Дочки Олександра Петровича п'ятнадцять. Пройде ще три - п'ять років - у неї почнеться самостійне життя, і так їй вже буде важливо, разом чи ні живуть її батьки.
Л.Л .: Починок як чесна людина пішов з першої сім'ї в одній сорочці?
Н.Г: Майже. З двома валізами. Але і ці речі я пожертвувала на користь бідних. На Ординці є храм, при котрому працює пункт прийому. Я пару раз на рік відношу туди речі зі свого гардероба, які більше не збираюся носити. На цей раз захопила і Сашкові.
Л.Л. Як же ви справляли весілля?
Л.Л: А різниця у віці вас не бентежить?
Л.Л. А ви не боїтеся, що в якийсь момент Олександр Петрович кине і вас?
Н.Г .: В таких речах не можна бути впевненою на всі сто. Але, мені здається, цього не станеться. Поки нам буде цікаво один з одним, поки я буду йому потрібна, не кине.
Мені пощастило: мої батьки дуже дружно і щасливо живуть. Мій тато - військовий, полковник, довгий час працював в Міністерстві оборони. Мама - лікар. Вони одружилися в тридцять п'ять років, причому для кожного це був перший барк. Ми з братом - а у мене 18-річний барт - пізні і улюблені діти. Я знаю, що таке нормальна сім'я, і свою власну сім'ю буду будувати за образом батьківської. У всякому разі, що стосується дітей, мені здається, їх повинно бути як мінімум двоє.
Я точно знаю, який дружиною я не хочу бути. Є такі жінки, які нічого в житті не роблять, тільки пишаються заслугами своїх чоловіків. Самі вішають на себе зароблені чоловіками зірки і хочуть, щоб їх за це поважали і любили. Зі мною такого ніколи не трапиться. Я все-таки людина самодостатня.
Л.Л. І свою успішну кар'єру ви продовжуєте?
Н.Г .: Звичайно. Восени буду захищати дисертацію. Паралельно отримую ступінь МВА в Британському університеті. Грант на навчання мені надав Британська рада. На одинадцять грантів претендувало понад п'ять тисяч осіб. Було приємно, коли я потрапила в цей список. І ще я працюю в найбільшій міжнародній консалтинговій фірмі. Мене прийняли за конкурсом, причому на дуже хорошу позицію.
Л.Л .: Ваша близькість до Починку допомогла?
Н.Г. Я нікому не говорила, хто у мене чоловік.
Л.Л. Ну а домашніми справами хто займається? Адже ви цілий день на службі.
Н.Г. Так, відпочивати мені не доводиться: я все роблю сама. Після роботи у мене є дві години до приходу Саші. Мені цього вистачає, щоб і господарством зайнятися, і вечерю чоловікові приготувати.
Л.Л. У вас просто бійцівський характер: ви штурмуєте одну вершину за іншою ...
Н.Г. Це гарт ще зі шкільних часів. Я адже майстер спорту з легкої атлетики, була чемпіонкою Росії і СНД в бігу на вісімсот і півтори тисячі метрів. У 17 років довелося вибирати: або ставати професійної спортсменок, або отримувати економічну освіту. Я не була впевнена, що зможу стати олімпійською чемпіонкою, і пішла в Плеханівську академію.
Л.Л .: Так ви ще й чемпіонка. Феноменально багато досягнень на одиницю площі вашого крихкого тіла. І тут виникло закономірне питання: навіщо вам Починок?
Н.Г. Я його кохаю. Він таке чудо. Хоча він кожен день говорить, що диво - це я.