Нерідко можна почути, що християни, які мають Новий Завіт. в Старому вже не потребують. Чому ж тоді його продовжують друкувати у виданнях Біблії? Просто як якийсь пам'ятник старовини, або у нього є своє місце в Церкві і сьогодні? Якщо так, то навіщо він нам потрібен?
Здаємо пів-Біблії в музей?
І справді, старий одяг або меблі зазвичай адже не використовують, замінюють на нову - хіба не та ж доля спіткала і Старий Завіт. Перша частина Біблії, як думають багато хто, «занепала», втратила для нас значення. Справа не тільки в назві (слов'янське «ветхий» означає просто «старий, колишній»): прочитавши Новий Завіт і перейшовши до Старого, людина нерідко відчуває розчарування. І нудно буває, і неактуально, але головне - занадто багато на його сторінках крові. У Новому Завіті теж не все зрозуміло і не все цікаво, але навряд чи щось настільки відштовхує читача. Хтось може подумати, що мова взагалі йде про двох різних богів ...
Подібну думку висловлював один богослов II століття н.е. Маркион з Синопа. Він вчив, що існують два боги: жорстокий Творець, про який оповідає Старий Завіт, і милосердний Бог Любові, явлений в Новому. Між ними немає нічого спільного: до Христа люди нібито не знали Бога Любові і поклонялися жорстокому Творця, помилково приймаючи його за вище божество.
Що цікаво, розбіжності Маркиона з традиційним християнство м на цьому не закінчувалися. Щоб «розвести» два Завіту, Новий йому довелося істотно скоротити. Маркион залишив всього лише одне Євангеліє і 10 апостольських послань, та й звідти викинув все, що стосувалося тілесності Христа, реальності Його земного життя. Маркион сповідував характерний для східних релігій дуалізм. всяка матерія, яка тілесність - зло. і потрібно позбутися від неї заради духовної досконалості, тому й Христос тільки виглядав людиною, але був лише безтілесним духом, злетіли з небес, щоб розповісти людству про істинного Бога. Він не народжувався і не вмирав на землі, страждання на Хресті, після яких він вознісся на небо, були лише видимістю. За Маркіону, учні Христа багато переплутали і записали неправильно (таке застереження робить практично кожен, хто бажає «відредагувати» Євангеліє на свій смак).
Це вчення було відкинуто Церквою. його неспроможність докладно, по пунктах розбирали практично всі видатні церковні письменники того часу.
Дійсно, таке «християнство» несумісне з самими основами віри Церкви. Зате воно відмінно підходить гностикам і всяким околохрістіанской сектам, які прагнуть використовувати Біблію в своїх цілях. Церква, навпаки, проголосила і підтвердила неодноразово, що Святе Письмо. що складається зі Старого та Нового Завітів, для неї нероздільні.
Відкинути Старий Завіт - це означає відмовитися від плоті, від людської природи Христа. Справа не тільки в тому, що в Євангелії виконуються пророцтва і натяки, якими сповнений Старий Завіт, так що значущим виявляється і місце (народження у Віфлеємі), і час подій (розп'яття перед Великоднем), і навіть окремі деталі (римські солдати не перебили гомілок Ісуса, як не можна було ламати і кісток пасхальне ягня). Справа ще й у тому, що історія порятунку для християнина починається не з Різдва, а з моменту гріхопадіння людини, коли виникає сама потреба в порятунку. Адже спочатку потрібно зрозуміти, від чого взагалі потрібно рятувати людство, чому воно виявилося відокремлено від Бога і поневолені смерті. Про це якраз і йдеться в Старому Завіті. Більш того, його «кривавість» багато в чому пояснюється тим, що це - чесне і докладний розповідь про занепалий людстві, а не святковий розповідь про щось милому, але абсолютно нереальному. І якщо ми теж будемо чесні, нам доведеться визнати, що саме Старий Завіт краще, ніж всі інші стародавні книги, зумів цю
«Кривавість» приборкати і обмежити.
У жодній з них людині не говорили з такою вражаючою простотою «Не вбивай, не кради, Не чини перелюбу». Справді, тепер люди, для яких вбивство, злодійство і перелюб досі залишаються справою доблесті і честі, хоча б намагаються замаскувати це своє ставлення різними красивими словами. У фільмі
«Апокалипто», що розповідає про індіанців доколумбової Америки, як раз і показано суспільство, де вбити людину - то ж, що зарізати кабана. Але ж колись так жило все людство.
Сходинки в небо
Бог готував людство до приходу Христа задовго до того, як воно відбулося. Досвід місіонерів, які працювали серед диких племен Океанії, показує: поки не будуть засвоєні уявлення про Єдиного Бога і про даний Їм законі, Євангеліє проповідувати марно. Чи можна говорити про любов до ближнього канібалів, які ближніх люблять так, що аж пальчики облизують?
Втім, і без канібалізму в таких племенах трапляються жахливі речі. Мені особисто доводилося розмовляти з людиною, який провів 20 років в Папуа Новій Гвінеї. Він розповідав, що там процвітав «культ карго» (від англ. Cargo «вантаж»). Папуаси бачили в матеріальних предметах, привезених білими людьми, вищу цінність і розуміли проповідь про Христа крізь призму цього культу. Почувши, наприклад, що послідував за Христом отримає в майбутньому житті в сто разів більше, ніж він віддав в цій, одне плем'я вибрало добровольця, розіп'яли його на хресті (!), А в могилу поклало інструменти, одяг та інші припаси, щоб, коли розп'ятий воскресне, отримати замість одного сокири відразу сотню.
Не доводиться сумніватися, що якби не довгі століття «підготовки до Євангелія», як називали цей процес ранньохристиянські письменники, ніякого іншого ставлення до проповіді Христа не можна було б і очікувати. Звичайно, в цю підготовку входила і проповідь язичницьких мудреців: філософів, поетів і законодавців, що вселяли своїм сучасникам уявлення про добро, справедливість і милосердя, - але основну роль в ній грав все ж Старий Завіт. У книзі Буття ми зустрічаємо дивовижний образ: Якову сниться сходи, по якій ангели сходили з неба на землю і піднімалися назад (Бут 28:12). В якомусь сенсі Старий Завіт - та сама сходи, по якій, ще до втілення Христа, вісники Божої волі сходили до людей, щоб ті могли відірвати свій погляд від землі, потягнутися до чогось вищого.
Закон як детоводитель
Самі по собі ці правила можуть здатися нам архаїчними і дріб'язковими, але в ту епоху так нікому не здавалося. Коли Біблію починали переводити на мову одного африканського племені, його представників, вже прийняли християнство, запитали, з чого почати. Звичайно, очікувався відповідь «з Євангелія» або, принаймні, «з Буття», але новонавернені зацікавилися в першу чергу Левітом - нудно, з нашої точки зору, книгою, де перераховувалися всілякі обрядові встановлення. Плем'я звикло жити в світі, де релігійні приписи (всілякі табу) відіграють величезну роль, і нова віра означала для них, перш за все, нову систему табу.
Старозавітні правила були зовсім не безглузді. Наприклад, Господь звелів ізраїльтянам робити обрізання як знак їх приналежності Богу, знак завіту, укладеного між Ним і Його народом. І тільки коли ізраїльтяни звикли до цього знаку, стали зневажливо називати своїх сусідів «необрізанців», стали можливі слова пророка: «Ось дні наступають, говорить Господь, коли Я відвідаю усіх обрізаних і необрізаних: Єгипет та Юду, і Едома та Аммонових синів, і Моава та всіх, хто волосся довкола стриже, хто сидить на пустині, бо всі оці люди необрізані, а ввесь Ізраїлів дім необрізані серцем »(Єр 9: 25-26) - саме на це місце посилатиметься диякон Стефан (Дії 7:51). Що значить «обрізане серце»? Звичайно, не про кардіохірургії йдеться, а про те, щоб людина присвятила Богу не частину свого тіла, але всі думки і почуття.
А пізніше прозвучали і слова апостола Павла, що скасовують обов'язковість цього звичаю для християн: «Обрізання корисне, коли виконуєш Закона; а якщо ти злочинець закону, то обрізання твоє стало необрізанням. Коли ж необрізаний зберігає постанови Закону, то його необрізання чи не порахується в обрізання? »(Рим 2: 25- 26). Тобто, якщо ти поводишся з волі Божої, тобі не потрібні ніякі додаткові знаки, а якщо немає - вони тобі не допоможуть. Але якби апостол Павло звернувся так до людей часів Авраама, вони почули б у них тільки повну байдужість, байдужість по відношенню до Божої заповіді. Щоб стати винятком, спочатку треба освоїти правило. Так і вибраного народу, щоб прийти до новозавітної свободу, потрібно було пройти своєрідну школу Закону, навчитися і милості, і істині; не випадково той же Павло називав Закон «виховником до Христа» (Гал 3: 24-25), тобто порівнював його з рабом, який відводив дитини в школу і забирав з неї (по-грецьки саме він і називався
«Педагог»). Всьому найголовнішого повинен був навчити Христос, але до Його школи потрібно було ще дійти.
Ми виросли з Старого Завіту?
Але тепер-то, скаже читач, тепер-то у нас є Новий Завіт, ми вже в школі, навіщо нам «детоводитель»? Нехай він був нам колись потрібен, але ці часи давно пройшли. Однак не забудемо, що цей самий раб ще й забирав дитину зі школи і відводив його додому. Справді, чи можемо ми сказати, що ми повністю виросли зі Старого Завіту, подолали його?
По-перше, він - не просто давня історія, але Священна Історія (так часто і називають Біблію), до якої ми постійно звертаємося в наших молитвах і роздумах. Деякі знають, наприклад, що на утрені в православних храмах співається канон, що складається з восьми або дев'яти піснею. Але чи всі пам'ятають, що ці пісні, крім останньої, прив'язані до Старого Заповіту: пісня ізраїльтян після переходу через море, пісня трьох отроків в печі вавилонській і т. Д. Який би свято ні відзначала Церква, вона знову і знову звертається до цих подій з життя древнього Ізраїлю, вони не втрачають для неї своєї актуальності.
Звичайно, ритуальні приписи Старого Завіту християни сьогодні не дотримуються (в протестантизмі, втім, є винятки на кшталт адвентистів): вони не зберігають суботи, їдять свинину і не приносять жертв. Але всі без винятку християни покликані слідувати в своєму житті тим принципам, які закладені в цих приписах: приділяти частину свого часу молитві та священного спокою, остерігатися всякої нечистоти, нарешті, жертвувати Богу і ближньому якщо не своїх баранів, то свої сили, час, кошти , обдарування.
А що сказати про Закон з точки зору моралі? Чи можемо ми з чистим серцем стверджувати, що перевершили старозавітні норми? Зовсім ні. Я був би дуже радий, якби наші чиновники неухильно застосовували на ділі такий чудовий старозавітний принцип, як рівність усіх і кожного перед законом, незалежно від займаної посади і впливових друзів.
Або візьмемо знаменитий принцип «око за око, зуб за зуб» (Лев 24:20). На перший погляд, він закликає нелюдяно калічити злочинців, але насправді обмежує відплата: ти не можеш заподіяти кривдникові більше зло, ніж він завдав тобі. Як було б добре, якби в міжнародних відносинах все країни керувалися цим принципом!
Сам Христос постійно підкреслював, що прийшов не порушити, а виконати Закон. Справді, принципово нове в Новому Завіті - це звістка про диво Боговтілення, про Христа. А багато з того, що ми зазвичай відносимо до Його проповіді, вже прозвучало в Старому: це і заклик «люби ближнього, як самого себе» (Лев 19:18), і навіть звернення до Бога як до Єдиного Отця (Ів 63:16 ). Просто там ці вислови кілька губляться серед безлічі подробиць і деталей, а Христос приводить їх з особливою силою, стисло, виразно, а головне - подає досконалий приклад виконання цих слів. У зіткненнях з книжниками та фарисеями Він заперечує зовсім не Старий Завіт, а невірне, приземлене його розуміння і агресивне нав'язування таких стереотипів всім іншим.
Будьте святі!
Крім усього іншого, заклики Нового Завіту звернені насамперед до окремої особистості, а Закон Старого Завіту - до колективу. «Підстав іншу щоку» - це прекрасно і високо, але це можна виконати тільки щодо себе самого.
Держава не має права підставляти щоки своїх співгромадян злочинцям, воно зобов'язане їх карати, і в тому, як це робити, воно цілком може керуватися принципами Старого Завіту. Саме на ньому і ґрунтується безліч норм сучасного права і просто звичаїв. Звідки, цікаво, взялися наші щотижневі вихідні? Нікому і в голову не приходило їх влаштовувати, поки не з'явилася заповідь про суботу.
А для окремої людини Старий Завіт - та межа, нижче якого не можна опускатися. Новий Завіт ставить дуже високі ідеали, кажучи: «будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф 5:18). По суті, це означає: станьте подібні до Бога! Але і в Старому було сказано: «Будьте святі, Я бо святий» (Лев 11:45).
Звернемо увагу на цю різницю. Євангеліє підказує нам, що немає межі досконалості, Левіт дає досить високу, але здійсненне завдання. Адже святість в Старому Завіті не є якась дуже висока ступінь особистої праведності, але швидше за відособленість, непричетність мирському, обраність для Бога. «Будьте моїм народом!» - закликає Бог ізраїльтян і детально пояснює, як цього досягти.
Саме тому дуже багато місця Старого Завіту не втратили своєї актуальності і сьогодні. Псалтир в православному храмі звучить частіше Євангелія, адже все богослужіння буквально пронизане цитатами з псалмів. Справді, яка ще книга так повно і різноманітно передає напружений діалог людської душі з Богом?
Євангеліє дає нам абсолютні цінності, але мало говорить про повсякденний. Зате книги Премудрості (наприклад, Притчі) дають безліч настанов для практичного життя. Звичайно, багато що змінилося в нашому побуті з тих пір, як ці слова були написані, але основні принципи, які стоять за ними, будуть правдою.
Нарешті, саме в Старому Завіті ми зустрічаємо безліч живих образів, близьких нашому власному життєвому досвіду. Ми обурюємося несправедливістю світу разом з Іовом, ми святкуємо разом з Давидом, ми плачемо з Єремією і разом з Ісаєю очікуємо нового неба і нової землі. Нам є з кого брати приклад і в Старому Завіті.
Маркион мав рацію в одному: якщо викидати на смітник Старий Завіт, то і від Нового мало що залишиться. Христос виявиться безтілесним привидом поза часом і простором. Ні, старозавітні праотці і пророки - не просто низка постатей з давньої історії, але наша власна історія, яка бере свій витік в сиву давнину, але збувається тут і зараз. Ми в одній з ними Церкви.